Адам Загаєвський. Добірка поезій

Адам Загаєвський (Adam Zagajewski)

У ПЕРШІЙ ОСОБІ МНОЖИНИ

Юліанові Корнгаузеру

Носимо вживані слова, велич і розпач,

з'їдені чужими ротами,

ходимо по пастках чужого жаху,

в енциклопедії відкриваємо старість,

увечері вдаємо, ніби вибухнула війна,

розмовляємо з Бачинським,

поспіхом пакуємося,

згадуємо давніх поетів,

виходимо на вокзал, засуджуємо фашизм,

потім тріумфально,

у купе першого класу,

у першій особі множини,

даємо волю нашій проникливості,

так, ніби нас не було обдаровано

абсолютним слухом мовчання.

РАННІ ГОДИНИ

Ранні години перед полуднем; ти ще не пишеш
(не намагаєшся писати, радше), а тільки ліниво читаєш.
Усе нерухоме, спокійне, повне, таке,
ніби дар, принесений музою неквапливості,

як колись, у дитинстві, на канікулах, коли довго
вивчалось кольорову мапу перед мандрівкою, мапу,
що обіцяла так багато: глибокі ставки в лісі,
мов сяйливі очі метеликів, гірські луки, що тонуть в гострій траві;

або мить перед дріманням, коли снів іще немає,
але вже відчувається,
як вони надходять із різних сторін світу,
їхній марш, їхнє паломництво,
їхнє чування біля ложа хворого
(хворого явою),
і пожвавлення поміж середньовічних фігур,
скорчених у вічній нерухомості над катедрою;
ранні години, тиша —
ще не пишеш,
ще розумієш так багато.
Наближається радість.

ДЛЯ ТЕБЕ

Для тебе — може, ти спиш тепер у хмарі
вовняних снів — я пишу не тільки цей вірш.
Для тебе, переможної, усміхненої, красивої,
але також для тебе — сумної, переможеної

(хоча я ніколи не зможу збагнути,
хто міг би перемогти тебе!),
для тебе, недовірливої, неспокійної,
для тебе пишу я вірш за віршем,

ніби хочу котрогось дня — як черепаха —
дістатися за допомогою недосконалих слів
і образів туди, де ти є вже віддавна,
туди, куди тебе занесла блискавка життя.

ЧИ ХОЧЕШ ПЛАКАТИ

Проходив під наметами дерев,
і краплі дощу
іноді досягали мене,
ніби запитуючи,
чи хочеш страждати?
Чи хочеш плакати?
Повітря було вологе,
листя блискуче,
запах весни й нещастя.

ПОВІДОМЛЕННЯ

Якщо живеш у державі дефіцитів, де велика кількість промов урівноважує всі недомовки, де ботанічні сади й гербарії є взірцем мовної коректності, а улюбленою стравою населення є голубці миру, якщо мешкаєш у країні, де палають троянди, вулиці стають дедалі швидшими, місто схиляється, наче соняшник, і одностайно ростуть ліси, де кожен носить із собою власну фотографію та імена померлих, де сповідують іронічну релігію спогадів і подвійної віри, напиши мені; я збираю листівки, цікавлюся музикою, малярством, філателією, спортом і поезією. 1970 вірш зі збірки «Лист»

ВОГОНЬ

Я, мабуть, звичайний міщанський
захисник прав людини; слово свобода
розумію без надзвичайних класових
обмежень; наївний політично, пересічно
освічений (короткі миті ясності —
його головна пожива), пам’ятаю
палкий заклик того вогню, який висушує
спраглі вуста натовпу, а потім палить
книги й обвуглює шкіру міст. Я співав
ті ж пісні, знаю, як це прекрасно —
бігти разом з іншими. Потім залишаюся сам,
на губах маю смак попелу і чую
іронічний голос брехні. Кричить хор,
а я торкаюся голови — там, під пальцями,
опуклий череп моєї батьківщини, твердий край.

Вірш зі збірки «Лист»

ПОЕТИ — ЦЕ ПРЕСОКРАТИКИ

Поети — це пресократики. Нічого не розуміють. Уважно слухають, що шепочуть широкі, низинні ріки. Захоплюються летом птахів, спокоєм приміських садів і швидкісними потягами, які мчать уперед захекано. Запах свіжого, гарячого хліба, що плине з пекарні, змушує їх раптом зупинитися на місці, наче вони згадали щось дуже істотне. Коли жебонить гірський струмок, філософ кланяється дикій воді. Дівчатка бавляться ляльками, чорний кіт чекає нетерпляче. Тиша над полями в серпні, коли відлітають ластівки. Міста також мають свої мрії. Ходять на прогулянки польовими дорогами.

Путівцям немає кінця. Іноді царюють, і тоді все завмирає — але їхнє панування триває недовго. Коли з’являється веселка, тривога зникає. Нічого не знають, але записують поодинокі метафори. Прощаються з померлими, їхні губи ворушаться. Дивляться, як старі дерева покриваються зеленим листям. Довго мовчать, а потім співають і співають, аж поки лусне горло. Зі збірки Asymetria, 2014р.

ПАМ’ЯТЬ

Померлим приносимо
зношені речі.

Говоримо до них словами,
в яких бракує літер.

На могилах садимо квіти,
але робимо це надто вправно,
наче хизуємося
своїм добрим здоров’ям.

Повертаючись,
думаємо:
найкраще було б
надсилати померлим посилки.

ОСІНЬ

Осінь приходить надто рано. Ще квітнуть півонії, ще бджоли будують свою досконалу державу, коли раптом на полях зблиснуть холодні багнети осені й зірветься вітер. Звідки йде осінь, чому нищить мрії, зелені альтанки й пам’ять? Чужа влада входить у тихий ліс, гнів настає, надходить чума і дим пожежі, захриплі окрики татар. Осінь зриває листя з дерев і назви, плоди. Осінь стирає сліди, кордони, гасить лампи, лампадки, стрітенські свічі; молода осінь із пурпуром на вустах цілує смертельно живі істоти і краде життя. Течуть соки, і кров тече жертовна, тече олива й вино, і ріки палають, жовті ріки, набряклі падлом, прокляття пливе, пливе багно, потік, лавина. Біжить осінь задихана і ножі блакитні світяться в її німому погляді. Вона стинає імена, як трави, серпом гострим, і нема милосердя в її вогні, подиху. Йде анонім, терор, армія червона.

ЕПІКУР З МОГО ПІД'ЇЗДУ

Епікур з мого під'їзду після вечірнього університету марксизму-ленінізму після скороченого курсу любові двічі на день випускає на волю свою тещу хворобливу стареньку яка плює старою чорною кров'ю і каже йому ти сучий сину Тоді він наставляє на неї радіо де саме передача на повний голос про справи молоді і думає я ще молодий моє життя відкривається переді мною як морська затока під яскравим сонцем літа.

М’ЯСНІ КРАМНИЦІ

Африканець, а не негр. Не чути вже нині про негрів, які загинули у вугільній копальні — це африканські робітники з розчавленими черепами спочили під завалами мозку. Не чути вже нині про різника — старого лицаря крові. М’ясні крамниці — ось музеї нової чуттєвості. Чиновник, а не кат. Не чути вже нині про гицля, якого ненавиділи діти. У двадцятому столітті, під урядуванням нової влади розуму, деякі речі вже не трапляються: кров на вулиці, на капотах автомобілів і на автомобілях без капотів, біла людина нажахана, європеєць віч-на-віч зі смертю. Не чути вже нині про смерть — летальний випадок, а не смерть, ось правильне слово. Вимовляю його — і раптом помічаю, що мої вуста вистелено картоном, який колись називали мовчанням. "Sklepy mięsne" 1975

ХУРТОВИНА

Ми довго слухали музику —
трохи Баха, трохи сумного Шуберта.
Якусь мить слухали мовчання.

На вулиці шаленіла хуртовина,
вітер притискав до мурів
своє синюшне лице.

Небіжчики змагалися на санчатах
і жбурляли сніжками
в наші вікна.

РОЗМОВА З ФРІДРІХОМ НІЦШЕ

Вельмишановний пане Фрідріху,
здається, бачу Вас, так,
на терасі санаторію, на світанку,
коли спадає туман
і спів розриває
горла птахів.

Невисокий,
з головою, склепінчастою, мов снаряд,
Ви пишете нову книжку,
і дивна енергія струмує довкола Вас:
здається, бачу,
як Ваші думки танцюють,
мов великі армії.

Ви знаєте,
що померла темноволоса Анна Франк
і її друзі,
ровесники,
і подруги її друзів,
і її кузени.

Хочу спитати Вас,
чим є слова
і чим є світло,
чому слова палають
навіть через сто років,
хоч земля
така важка?

Це очевидно,
що немає зв’язку
між осяянням
і темним болем,
жорстокістю.
Існують принаймні два королівства,
якщо не більше.

Та якщо немає Бога
і жодна сила
не єднає різних елементів,
то чим є слова
і звідки береться
їхнє внутрішнє світло?

І звідки приходить радість?
Куди йде ницість?
Де мешкає прощення?

Чому маленькі сни
зникають на світанку,
а великі — ростуть?

— вірш зі збірки "Полотно"

КАВ’ЯРНЯ

У Берліні

У тій кав’ярні в чужому місті,
що носила ім’я французького письменника,
я читав «Під вулканом»,
але вже з меншим захватом.
Та треба лікуватися,
подумав я.
Мабуть, я перетворився на філістера.

Мексика була дуже далеко,
і її величезні зорі
світили тепер не для мене.
Тривало свято померлих.
Свято метафор і світла.
Смерть у головній ролі.

Поруч кілька людей за столиками,
різні призначення:
Розважливість, Смуток,
Здоровий Глузд.
Консул. Івонна.

Падав дощ.
Я відчував маленьке щастя.
Хтось заходив,
хтось виходив,
хтось урешті винайшов perpetuum mobile.

Я був у вільній країні.
У самотній країні.
Нічого не діялося,
мовчали гармати.

Музика нікого не вирізняла;
попса ліниво сочилася
з динаміків,
повторюючи:
ще багато чого станеться.

Ніхто не знав,
що робити,
куди йти,
чому.

Думав про тебе,
про нашу близькість,
про те,
як пахне твоє волосся,
коли починається осінь.

З летовища здіймався в повітря літак,
мов старанний учень,
який вірить у те,
що говорили давні майстри.

Радянські космонавти твердили,
що не знайшли Бога
у небесних просторах.
Але чи шукали?
-------------------
зб. "Невидима ріка", 2009 р.

ТЕПЛИЙ ДОЩ

Увечері, в чужому місті я йшов
вулицею, що не мала імені.
Щораз глибше занурювався у відчуженість,
у густу весну, кам’яними сходами.

Падав теплий дощ, і птахи співали
тихо; чулість була у їх голосах далеких.
Сирени кораблів плакали в порту,
прощаючись із знайомою землею.

У навстіж відчинених вікнах кам’яниць
стояли постаті зі снів моїх і твоїх.
І я знав, що йду в майбутнє, в минулу
епоху, як паломник до Рима.

ТИША

Навіть у великому місті западає
інколи тиша, і чути, як бруківкою,
підштовхуване вітром,
пересувається торішнє листя,
в його нескінченній мандрівці
до знищення.

ЛИСТ ВІД ЧИТАЧА

Забагато про смерть,
про тіні.
Напиши про життя,
про звичайний день,
про прагнення ладу.

Шкільний дзвінок
може бути взірцем
поміркованості,
навіть ерудиції.

Забагато смерті,
надто багато
чорного осяяння.

Поглянь, народи, скупчені
на тісних стадіонах,
співають гімни ненависті.

Забагато музики,
замало згоди, спокою,
розуму.

Напиши про миті,
коли кладки дружби
здаються міцнішими
за розпач.

Напиши про любов,
про довгі вечори,
про ранок,
про дерева,
про нескінченне терпіння
світла.

ВЕЛИКА П’ЯТНИЦЯ В КОРИДОРАХ МЕТРО

Євреї різних релігій зустрічаються
у коридорах метро, вервиця
розсипана чиїмись ніжними пальцями.

Над ними сплять ксьондзи після пісної вечері,
над ними піраміди костелів і синагог
стоять як скелі, принесені льодовиком.

Я слухав «Страсті за Матвієм»,
які перетворюють біль на красу.
Читав «Фугу смерті» Целана,
що перетворює біль на красу.

У коридорах метро біль не перетворюється —
він просто триває,
болить без упину.

(Вірш зі збірки "Їхати до Львова")

ВІН ДІЄ

Він діє, у сяйві й у темряві, у гулі водоспадів і в тиші сну, але інакше, ніж проголошують ваші пастирі, які перебувають під доброю опікою. Він шукає найдовшу лінію, дорогу, таку окружну, що вона майже невидима. Губиться у стражданні. Лише сліпці, лише сови іноді відчувають її зникомий слід під повікою.

Переклад з польської Василя ТЕРЕЩУКА