"Чотири жінки в темних сукнях заходять до кімнати, Франко не бачить їхніх облич, тільки вінок терновий, який вони йому підносять, тримаючи з чотирьох боків, а на вінку — китиця білих троянд.
— Чому вінок терновий? — запитав.
— Бо тернова ваша слава, — відповіла перша жінка.
— А ця китиця білих рож?
— Це ясні хвилини у вашому житті, — сказала друга жінка.
— Не було їх стільки…
— То хай ця хвилина буде одною з тих білих троянд, — мовила третя жінка.
А четверта мовчала.
Франко глянув на неї — і впізнав".
Це уривок із закінчення роману "Шрами на скалі" Романа Іваничука, що побачив світ 1986 року. Пригадую, я прочитав його швидко і легко. Був вражений різноплановістю оповіді. Адже події, описані в ній, розгорталися у двох часових площинах. І автор легко давав собі раду, мандруючи між світами - сучасним та тим, де жив Іван Франко. Роман як на мене, був зразком модерної прози - за композицією, динамікою, інтригами.
Однією із таких інтриг роман і закінчується. Перед смертю до Івана Франка прийшли чотири жінки. Три із них автор назвав. Але ким була четверта дама в темній сукні? Я був заінтригований і допитувався про це у самого Романа Іваничука.
Але майстер слова тоді так і не зрадив цієї таємниці. Вже тепер я здогадуюся, ким була та жінка. Але про це трохи згодом.
Роман Іваничук був справжнім Майстром. Біля таких людей навчаєшся навіть тоді, коли вони мовчать.
Він був блискучим стилістом. Пригадую, як ми з Віктором Небораком смакували текстом проповіді безграмотного панотця, здається, з роману "Черлене вино".
Але Іваничук також був блискучим оповідачем. Саме від нього ми багато довідалися про Ірину Вільде, Михайла Яцківа та інших. Оті "вечорниці" у письменницькому клубі "Лис Микита" на вул. Крушельницької, на які часто сходились Роман Іваничук, Ніна Бічуя, Роман Безпалків, Євген Безніско та інші, і на яких бували ми з Василем Левицьким, запам'яталися на все життя. Це був своєрідний літ. університет для нас, молодих літераторів.
Роман Іваничук завжди був душею товариства. Він умів жартувати, а також ставити на місце особливо відданих тодішній компартійній владі особин. А таких у тодішній спілці письменників було багатенько.
Треба також згадати про роль Романа Іваничука у творчій долі тоді ще молодого прозаїка Василя Левицького. Вже перша новела, яку Василь приніс у редакцію журналу "Жовтень" ("Дзвін"), де Іваничук керував відділом прози, була прийнята до друку. І це відкрило шлях Василеві у велику літературу...
Минули роки. Ми з дружиною почали майже щоліта їздити на Гуцульщину, у Криворівню. Здається, саме там я якось читав книжечку спогадів Романа Іваничука про його молодечі мандрівки, зокрема, і Верховиною. А потім на подвір'ї нашого готелю побачив і самого Романа Іваничука з Ніною Бічуєю. Він був здивований цією зустріччю не менше за мене. До Криворівні він теж намагався їздити щоліта, бо любив це село, його людей.
Востаннє я бачив Романа Іваничука, мабуть, наприкінці літа 2016 року, на вулиці Пекарській у Львові. Він не здавався, бо вийшов на прогулянку, хоч це йому коштувало надзусиль. Його підтримувала його кохана жінка.
У вересні того ж року, і він, як Іван Франко у романі "Шрами на скалі", можливо, теж побачив чотирьох жінок у темних сукнях. І він упізнав їх усіх. Але ким була четверта серед них - ми так і не довідаємося вже ніколи. Або лише тоді, коли вона прийде і до нас.
