Ти приносиш мені добрі новини з клініки,
скидаєш шовкову хустку, показуєш тугі білі
бинти мумії, усміхаєшся: я в порядку.
Коли мені було дев’ять, лаймово-зелений анестезист
годував мене банановим газом крізь жаб’ячу маску. Нудотний склеп
гув поганими снами й юпітеріанськими голосами хірургів.
Тоді підпливла мати, тримаючи бляшаний таз.
О, як мене нудило.
Тепер усе змінилося. Мандруючи
гола, мов Клеопатра, у своїй добре вивареній лікарняній сорочці,
сп'яніла від заспокійливого і незвично дотепна,
я підкочуюся до передпокою, де добрий чоловік
стискає мої пальці в кулак. Він дає мені відчути, ніби щось дорогоцінне
витікає поміж пальців. На рахунок два
темрява стирає мене, мов крейду з чорної дошки…
Я нічого не знаю.
П’ять днів відлежуюся потайки,
відкоркована, мов барило, — роки стікають у мою подушку.
Навіть мій найкращий друг думає, що я за містом.
Шкіра не має коріння — вона відшаровується легко, як папір.
Коли я всміхаюся, шви натягуються. Я росту навпаки. Мені двадцять,
я задумлива, у довгій спідниці, на канапі свого першого чоловіка, мої пальці
зариті в цигейку мертвого пуделя;
кота в мене тоді ще не було.
І ось із нею покінчено — з тією леді з обвислою шкірою,
яку я бачила, риса за рисою, в моєму дзеркалі, -
старе, як шкарпетка, лице, обвисле на яйці для штопання.
Вони заманили її в якусь лабораторну банку.
Нехай там і помре або невпинно чахне наступні п’ятдесят років,
киваючи, погойдуючись, перебираючи своє тонке волосся.
Сама собі мати, я прокидаюся сповита в марлю,
рожева й гладенька, мов немовля.
Сільвія Плат (Sylvia Plath)
