Підтяжка обличчя - Сильвія Плат

 

ПІДТЯЖКА ОБЛИЧЧЯ

Ти приносиш мені добрі новини з клініки,
скидаєш шовкову хустку, показуєш тугі білі
бинти мумії, усміхаєшся: я в порядку.
Коли мені було дев’ять, лаймово-зелений анестезист
годував мене банановим газом крізь жаб’ячу маску. Нудотний склеп
гув поганими снами й юпітеріанськими голосами хірургів.
Тоді підпливла мати, тримаючи бляшаний таз.
О, як мене нудило.

Тепер усе змінилося. Мандруючи
голою, мов Клеопатра, у своїй добре вивареній лікарняній сорочці,
сп'яніла від заспокійливого і незвично дотепна,
я підкочуюся до передпокою, де добрий чоловік
стискає мої пальці в кулак. Він дає мені відчути, ніби щось дорогоцінне
витікає поміж пальців. На рахунок два
темрява стирає мене, мов крейду з чорної дошки…
Я нічого не знаю.

П’ять днів відлежуюся потайки,
відкоркована, мов барило, — роки стікають у мою подушку.
Навіть мій найкращий друг думає, що я за містом.
Шкіра не має коріння — вона відшаровується легко, як папір.
Коли я всміхаюся, шви натягуються. Я росту навпаки. Мені двадцять,
я задумлива, у довгій спідниці, на канапі свого першого чоловіка, мої пальці
зариті в цигейку мертвого пуделя;
кота в мене тоді ще не було.

І ось із нею покінчено — з тією леді зі зморщеною шкірою,
яку я бачила, риса за рисою, в моєму дзеркалі, -
старе, як шкарпетка, лице, обвисле на яйці для штопання.
Вони заманили її в якусь лабораторну банку.
Нехай там і помре або невпинно чахне наступні п’ятдесят років,
киваючи, погойдуючись, перебираючи своє тонке волосся.
Сама собі мати, я прокидаюся сповита в марлю,
рожева й гладенька, мов немовля.

РОДИННА ЗУСТРІЧ

Знадвору, з вулиці я чую

Грякання дверцят машини; голоси наближаються;

Незв'язні уривки розмови

І цокіт високих підборів на доріжці;

Дзвінок роздирає полуденну спеку

Мідними кігтями;

Секундна пауза.

Глухі барабани мого пульсу б'ються

Об тишу, що маліє.

Двері тепер відчиняються зсередини.

Ось він, галас людей, що зустрічаються ---

Сміх і крики привітання:

Повна і як завжди задихана,

Тітка Елізабет

Дарує кожній щоці

Жирний виляск поцілунку;

А це рожевий, вдоволений писк кузини Джейн,

Старої діви з вицвілими очима

І руками, що немов полохливі метелики;

А також грубий, як розщеплене дерево,

Над ними усіма

Скреготить різкий баритон дядька Пола;

Наймолодший небіж жалібно скиглить

І розпускає нюні біля гостинних господарів.

Як пірнальник на високому березі,

Я стою на вершині сходів.

Вир дивиться на мене,

Я скидаю із себе свою справжність

І роблю фатальний стрибок.

18 КВІТНЯ

слиз усіх моїх вчорашніх днів гниє в западині мого черепа і якби мій шлунок скоротився через якесь поясниме явище таке як вагітність чи закреп я б не пам’ятала тебе чи то через сон рідкісний, як місяць із зеленого сиру, чи то через їжу, поживну, як листя фіалки, чи то через усе це і на кількох фатальних ярдах трави у кількох просвітах неба й верхівок дерев майбутнє було втрачено вчора так само легко й безповоротно як тенісний м'яч у сутінках

ОДИНОКА

Але цю перебірливу дівчину
на ритуальній прогулянці у квітні
з її останнім залицяльником
раптом нестерпно вразив
неправильний гамір птахів
і безлад листя.
Уражена такою метушнею, вона
побачила, як жести коханця
порушують рівновагу повітря,
Його хода петляла, нерівна,
крізь папороть і квіти.
Вона розсудила, що пелюстки у безладі,
а вся пора року — занедбана.
Як же запрагнула вона тоді зими!
Скрупульозно суворої у своєму порядку,
білої і чорної,
льоду і скелі, де кожне почуття чітко обмежене,
а холодна дисципліна серця —
точна, наче сніжинка.
Але тут — брунькування,
бурхливе достатньо, щоб кинути його
п'ять королівських чуттів
у вульгарну строкатість, —
нестерпна зрада. Нехай собі ідіоти
хитаються, приголомшені, у весняному гармидері:
вона майстерно відступила
і довкола свого дому звела
таку барикаду з перешкод і колючого дроту
проти цієї Бунтівної Пори,
що жоден повстанець не міг сподіватися прорвати її
ні клятвою, ні кулаком, ні погрозою, —
навіть із любові.

ПОДАРУНОК НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Що це там за вуаллю, воно потворне чи прекрасне? Воно мерехтить, чи має воно груди й обриси? Я впевнена, воно унікальне, я впевнена це те, що я хочу. Коли я мовчки готую на кухні, я відчуваю, як воно дивиться, відчуваю, що воно думає: «Чи це та, заради якої я маю з'явитися? Чи це обраниця — та, з чорними западинами очей і шрамом? Відмірювання борошна, відсікання зайвого, Дотримання правил, правил, правил. Невже це та, для якої буде благовіщення? Боже мій, та це ж сміхота!» Але воно мерехтить, не зупиняється, думаю воно хоче мене. Я б не перечила, якби це були кістки чи перловий ґудзик. Зрештою, я не хочу великого подарунка цього року. Бо я живу лише з волі випадку. Я б радо вбила себе того разу будь-яким можливим способом. А тепер ці вуалі мерехтять, як штори. Прозорі атласи січневого вікна, Білі, як дитяче ліжко, і блискучі від мертвого подиху. О слонова кістко! Це, мабуть, якийсь бивень, примарна колона. Хіба ти не бачиш, що мені байдуже, що це таке. Ти не можеш мені його дати? Не соромся — мені байдуже, навіть якщо воно маленьке. Не будь злим, я готова до чогось величезного. Нумо сядьмо за це, кожен з іншого боку, милуючись блиском, Глянцем, його дзеркальним переливанням. Нумо з’їмо за цим нашу останню вечерю, наче з лікарняної тарілки. Я знаю, чому ти мені цього не віддаєш, Ти наляканий, Боїшся, що світ вибухне вереском — і твоя голова разом із ним, Опукла, мідна, мов стародавній щит, Диво для твоїх правнуків. Не бійся, це не так. Я лише візьму це і тихо відійду вбік. Ти навіть не почуєш, як я його відкриваю, ні шелесту паперу, Ні стрічок, що падають, ні крику в кінці. Я не думаю, що ти віриш у мою стриманість. Якби ти тільки знав, як ці вуалі вбивають мої дні. Для тебе вони лише прозорість, чисте повітря. Але, боже мій, хмари схожі на вату. Цілі армії хмар. Вони — чадний газ. Солодко, солодко я вдихаю, Наповнюючи свої вени невидимим, мільйоном Імовірних порошинок, що відлічують роки мого життя. Ти у срібному костюмі з цієї нагоди. О арифмометре----- Хіба неможливо для тебе відпустити щось і дати йому піти цілим? Чи ти мусиш таврувати кожну штукенцію фіолетовим, Чи ти мусиш убивати все, що можеш? Є одна річ, якої я хочу сьогодні, і тільки ти можеш дати її мені. Воно стоїть біля мого вікна, велике, як небо. Воно дихає з моїх простирадл, з того холодного мертвого осердя, Де розщеплені життя застигають і тверднуть, стаючи історією. Нехай воно не приходить поштою, палець за пальцем. Нехай це не приходить із уст в уста, мені було б уже шістдесят, Поки все це доставили, і я була б занімою, щоб цим скористатися. Тільки опусти завісу, завісу, завісу. Якби це була смерть, Я б захоплювалася її глибинним тяжінням, позачассям її очей. Я б знала, що ти серйозний. Тоді була б шляхетність, тоді був би день народження. І ніж не різав би, а входив Чистий і непорочний, як плач немовляти, І всесвіт сповз із мого тіла.

НАСЛІДКИ

Притягнуті магнітом лиха,
вони тиняються й витріщаються, так, наче цей згорілий
дім — їхній власний, або немов сподіваються,
що невдовзі якийсь скандал просочиться
із задимленої комірчини на світло;
ні смертей, ні страхітливих каліцтв,
щоб наситити цих мисливців за зіпсованим м'ясом, -
кривавий слід суворих трагедій.

Мати Медея в зеленому халаті
ходить смиренно, як будь-яка господиня,
своїми зруйнованими покоями, перебираючи
обвуглене взуття, просяклу водою обшивку.
Обдурена відсутністю багаття й диби,
юрба висмоктує її останню сльозу і відвертається.

Сильвія Плат (Sylvia Plath)

Переклад з англійської - Василь Терещук