ПО ХЛІБ
Забракло хліба.
Хтось мусив вийти з укриття,
стати в чергу.
Найбільше дошкуляв холод,
що сковував зсередини.
Весна, мабуть, заблукала серед руїн.
Спів птахів не міг
пробитися крізь тріскотню автомата.
Ти й далі вперто стояв у черзі,
хоча біля твоїх ніг лежало
твоє власне тіло
в калюжі крові
і тіла тих, хто був попереду
і за тобою.
Тоді у дверях з’явився пекар.
Він ділив буханець хліба на частини.
"Беріть і споживайте", — казав.
ЗНІМОК З БУЧІ
Нігті мали бути ідеальні,
ретельно підпиляні згідно трендів,
покриті подвійним шаром лаку.
Найкраще — у модному відтінку червоного,
особливо натхненному, щоб засвідчити
природну красу жіночих пальців.
Такі нігті були,
як візитівка.
Хто б міг припустити,
що вп’яті у пісок,
вони слугуватимуть
для ідентифікації.
МУРКОТІННЯ КОТІВ
Коти муркочуть про осінь,
про листя, що жовкне.
Вони муркочуть про зміни.
Треба буде літні сукні,
легкі та барвисті,
повісити в шафу,
сандалі відкласти на полицю.
У туфлях і жакеті
вийти назустріч вітру.
Шаликом химерно перев’язати шию.
Вечори стають дедалі довшими
і все ближчими до казок Андерсена,
читаних біля каміна.
Орхідеї ніби чогось чекають -
притискають квіти до шибки.
Коти муркочуть,
тихо муркочуть про осінь.
НА ПРОЩАННЯ
Якби ти мене запитала
скільки тих митей, скільки з вас
залишиться в мені,
я б знизала плечима.
Сказала б,
що це не має значення.
Просто так легше
відвернутися, піти,
за зачиненими дверима
стримати сльози
і скиглення серця.
ВХІД
Двері були таки справді старі,
зіперті на іржаві петлі,
як інвалід на милиці,
із зусиллям шкрябали кам’яну підлогу,
неохоче запрошуючи гостей всередину
цегляної пивниці,
пофарбованої в попелястий колір.
Зі стогоном обтрушували настовбурчені скалки
і фарбу, що, певно, пам’ятала часи розквіту
кам’яниці з початку минулого століття.
Латунна ручка давно втратила блиск,
рухлива, з незакріпленою шайбою,
мов розлючений пес кусала довірливі пальці.
Ти не навчилася мистецтву проникнення, -
крок уперед, крок назад, мить вагання.
Маскарони, гигикаючи, заклалися на вірша.
НА ОКОЛИЦЯХ
На околицях
день починається близько полудня
зі скреготу ключа в заіржавілому замку.
Чорний кіт вигинає спину на верхівці даху -
плюємо через ліве плече три рази
перш ніж наздожене невдача.
На околицях
кам’яниці обтрушують тиньк із фасадів,
оголюють на цеглі шрами
зі слідами від куль.
У запилених вікнах сохнуть пеларгонії,
глухо стукають столітні віконниці,
вітер розносить плітки по брамах.
На околицях
кохаємо похапцем, п’ємо надміру
за здоров’я і за краще завтра.
Тікаємо в сон перед світанком
великим відльотом абияких спогадів,
що не починаються із «добридень».
КАЗКАРКА
Відколи з дерев’яної лави
розповідаю модринам казки,
думки частіше приміряють слова,
заглядають у дзеркало гранітної плити,
довго лаштуючись до виходу
поза захищену зону комфорту.
Птахи тоді схиляють голови,
летять трохи нижче, гублять пір’я,
а вітер тихіше тужить у гіллі.
Історії в казках зазвичай
стаються дуже давно,
у місцях таких далеких,
що їх аж годі уявити.
Недоступність часу і простору
має в собі щось магічне.
Обираю щасливі фінали
навіть, якщо вони
розминаються з реальністю.
Розповідаю модринам,
що не так давно
і зовсім не так уже далеко
було собі життя...
ОТРУЄНА КРИНИЦЯ
Ворожіння з карт, кісток,
з кавової гущі,
тлумачення снів,
нашіптування закляття, —
ворожки задурювали голову,
занурювали думки в хаос.
Майбутнє вперто залишалося таємницею,
а лицар на білому коні
так і не вирушав у дорогу.
Ти вислизнула з дому через чорний хід,
побігла навпростець —
до джерела, до криниці
з цямриною, схованою під дерев’яною балкою.
Там земля, небо і пекло
єдналися в неподільне.
Ти хотіла знати більше,
бути ближче,
зрозуміти, чому
на глибині
живильну воду
поневолюють обручі.
Ти сіла, прихилившись
спиною до цеберка,
у задумі заплітала волосся в косу.
Над рівниною здіймався
курган Костюшка.
ДО СОКРАТА
Отже, Сократе, марні
драматичні роздирання шат
ярмаркові суперечки, аргументи, іронія.
Глупота залишиться глупотою,
не вигляне понад цямрину криниці,
навіть не спробує сягнути вище,
так само, як курка не навчиться літати.
Для окремих людей
добро чи зло не є тотожними поняттями,
вибір між келихом цикути і вином
не підлягає законам демократії, -
завжди залишиться індивідуальним вибором
або актом насильства.
ВАДА
О, нещасна Камілло Клодель,
невже ти справді вірила,
що тобі дозволять розправити крила,
що не підріжуть, не вирвуть, не поневолять.
Пальцями ти гладила
лінію сідниць, скульптуру грудей
пристрасних коханців,
поранених стрілою Купідона.
Вони будуть вірні одне одному
навіки в брилі мармуру чи бронзи.
Дорога генія лежить над прірвою божевілля.
Одного необачного кроку досить,
щоб зірватися вниз
разом із відлунням
дверей, що грюкають, цього світу.
Знищити, усунути все, тоді тільки коти
скиглитимуть вранці без радості пробудження.
Вони не плетуть інтриг, не крадуть, не зраджують.
Крізь дно пляшки множиться власне «я».
Самотність у лахмітті здається менш болісною,
коли після вибуху люті завмирає,
згорнувшись калачиком у кутку кімнати.
Вікно — не брама до свободи чи п’ятого виміру.
У коридорах хихотіння відбивається від стін, Камілло.
Камілло Клодель, можливо, якби ти не була жінкою…
ЛИСТІВКА З БУДАПЕШТА
Листівка з Будапешта
досі лежала на дні шухляди.
Вигляд парламенту над зморщеною стрічкою Дунаю
трохи втратив чіткість як і вицвілі слова,
дбайливо виписані чорнилом на звороті:
«повертайся», «чекаю», «сумую» -
ти читала їх багато разів.
У підлітковому божевіллі забракло
рішучості і відваги.
Життя плутало дороги,
роздавало власні карти.
У снах не раз танцювала чардаш, а стрілки
бігли циферблатом рік за роком у нову декаду.
Тепер уже інший час, інший вітер, інша вода в Дунаї,
хоча місце те саме і вигляд з бульвару знайомий.
Спогадам не змогла відмовити у поверненні.
У довгій червоній сукні з відкритою спиною
і взутті на високих підборах, ти вийшла раніше
з бенкету, щоб віднайти відсутню частку себе.
КОЛИСЬ Я ПІДУ
Понад дахами, понад світанком,
поміж хмарин, мов крем білих,
блакиттю неба захоплена,
щебетом птахів ошалілих,
понад деревами, понад смерканням.
Зупиню час хоча б на мить,
озвуся листя шелестом,
затанцюю, як метелики.
Понад вікнами, понад ніччю
віднайду нарешті власну дорогу -
серед зірок, що неба гранат золотять,
серед передзвону жалобних дзвонів.
ПРИЧИННО-НАСЛІДКОВИЙ ЗВ’ЯЗОК
Можливо, все склалося б інакше,
якби ти не впустила глиняну вазу,
не розбила,
не перетворила її
на жменю жалюгідних черепків.
Якби ти обрала будь-яку інший шлях,
хоч би лісову стежину,
що в’ється вздовж струмка
подалі від саду,
обгородженого дерев’яним парканом.
Якби ти не роздерла сукню, не поранила плечі,
протискаючись крізь розхитані штахети,
не простягнула руки до пишних квітів
з веснянкуватим диском посеред жовтої гриви.
Якби це сталося трохи раніше
або дещо згодом,
можливо, ти не побачила б запитливого погляду,
і не довелося б нічого пояснювати, виправдовувати,
що, певно, усе було б по-іншому,
якби Ван Гог не намалював соняшників...
ТОЧКА ОГЛЯДУ I
Часом вид з вікна охоплює цілий світ -
пісок Сахари проступає кольором тиньку
на стіні сусідньої старої кам’яниці,
з кватирками, навстіж відкритими для музики,
для концертних залів із геніальною акустикою,
і кришталевими люстрами у фоє.
Небом, безкраїм і блакитним, як океан,
пливуть хмари, схожі на вітрильники.
Кущі шовковиці сягають вище другого поверху,
зелень перетворюється на золото а потім на наготу.
Голуби зі світлими обручиками на шиї тріпочуть
крилами серед гілля, інколи сідають
на підвіконня, зазирають до кімнати,
в якій ти сидиш за столом, спершись на ціпок,
і крізь відчинене вікно дивишся на світ.
ТОЧКА ОГЛЯДУ VI
Вид з вікна обмежений -
замикається поміж двох мурів
із гаражами та смітником посередині,
невеликою оазою вцілілої зелені,
втиснутою в колодязь старих кам’яниць,
що луною повторюють кожне слово.
З вікна ніхто не гукає
повернутися додому.
Хлопець навпроти вже не грає на гітарі
і м’яч не перетинає межі над муром.
Опівдні металевий звук дзвіночка
пронизливо кличе на Ангела Господнього.
Від цього ми не стаємо святішими,
попри близькість наших помешкань
до границь монастирського терену
і вічного обожнювання поруч.
БЕЗ ЗАХВАТУ
Звикаю до імлистості ранків,
запізнілих, заспаних,
що ліниво виринають із мороку,
у дощі зворохобленого листя.
Гублю кроки,
перечіпаюся об перешкоди,
більш або менш реальні.
Повітря повне вільготі й гнилизни.
Такий запах має мати-земля,
огорнута листопадовою меланхолією.
Долонею стираю липкість із чола,
голову ховаю під відлогою
посивілих павутинь.
Думки не лягають у слова.
Зрештою світ і так існуватиме
без мене.
