БОГОРОДИЦЕ, ЯКА СТЕРЕЖЕШ ЇЇ ГРУДИ
Ти, що стережеш її груди
мечем вогняним і щитом,
Матінко Божа на горі чудес,
не гнівайся задуже.
Навіщо нам між собою
в прибережних лозах боротися —
краще випусти для мене з кошика
двох її голубок із золота.
Будь опікункою моїх задумів,
намірам моїм злодійським спомогою,
і нехай не лякаються херувими
її грудей овечого бекання.
Ти, що стережеш її декольте,
немов свою Ясну Гуру,
прочини у її ліфчику хвіртку,
коли треті заспівають півні.
І місяць заслони короною,
Моїх пальців будь заступницею,
а я офірую тобі за це
поему з вежею готичною.
КАЖЕ МЕНІ
Вона — захоплива. Та щораз більше згадує свої давні пристанища щастя. І коли водночас її руки й ноги борються зі мною, мов хижий кущ глоду, не знаю, чи її серце — це намет, у якому я оселюся. Моя гордість подряпана до крові, і я сідлаю коня для від’їзду.ЧОМУ ЙДЕ СНІГ?
Якось на небі двоє святих за грою в доміно сказали одне одному: ах ти ж такий-сякий сину. Як почув це архангел Михаїл, то одразу сів на велосипед, шпорами поганяв, важко зітхав. І приїхав Михаїл, і тих святих забрав до мішка, хоч за них заступалася їхня сестра Агнешка. Ну і так, святі без пасків, без шнурівок, у блакитних кальсонах, серед тюремних дахівок. Святі нудьгують, сидять удвох, і виривають собі з бороди сивий пух, наче навіжені.СВІТАНОК У ГОРАХ
Вийшов з хати —
з-під ніг випурхнув краєвид,
що заспав у траві.
Листок цвірінькнув,
мов горобець.
Посеред лісу
раптом розсміялося дерево —
то птахи.
УСЕ МОЄ МАЙНО
Усе моє майно —
це довга сорочка поеми,
у якій я сплю
і в якій приймаю гостей.
Покручені черевики з носами,
загнутими догори,
як у джонки.
І ще стіл,
що біжить підтюпцем,
наповнений саквами уяви.
А ще при поясі маю
дерев’яний кухоль дня.
Оце і все.
ЧЕРЕВИКИ ДІДА
Діду, ви знову
пішли красти сливи —
і то в костельних черевиках.
Хоч би взяли
буденне взуття.
Авжеж, — каже дід, —
що це їм спало на гадку,
тим черевикам костельним.
Стільки наслухалися ксьондза,
так настоялися —
і пішли.
ПРОБУДЖЕННЯ РАНКУ
Спершу покашлює
стара ікона.
Потім
дзвонять у печі.
Потім
співає чайник.
Потім
запрягають стіл,
стільці рушають учвал.
І парує кава,
і новий день
розкриває ножа.
***
Коли, мов буки на мороз, серце моє трісне,
покладіть мене на віз з краєвидом на Бещади,
на велику пожежу гір, на велику осінь,
яку я сам розпалив пишучи.
Нехай той віз сам їде у хуртовину листя.
Нехай там навіки залишиться.
Коли, мов буки на мороз, серце моє трісне,
покладіть мене на віз з краєвидом на Бещади,
на велику пожежу гір, на велику осінь,
яку я сам розпалив пишучи.
Нехай той віз сам їде у хуртовину листя.
Нехай там навіки залишиться.
Автор Jerzy Harasymowicz - Єжи (Юрій) Гарасимович
Переклад з польської Василь Терещук
