БОГОРОДИЦЕ, ЯКА СТЕРЕЖЕШ ЇЇ ГРУДИ - Єжи Гарасимович

БОГОРОДИЦЕ, ЯКА СТЕРЕЖЕШ ЇЇ ГРУДИ 

Ти, що стережеш її груди

мечем вогняним і щитом,

Матінко Божа на горі чудес,

не гнівайся задуже.

Навіщо нам між собою

в прибережних лозах боротися —

краще випусти для мене з кошика

двох її голубок із золота.

Будь опікункою моїх задумів,

намірам моїм злодійським спомогою,

і нехай не лякаються херувими

її грудей овечого бекання.

Ти, що стережеш її декольте,

немов свою Ясну Гуру,

прочини у її ліфчику хвіртку,

коли треті заспівають півні.

І місяць заслони короною,

Моїх пальців будь заступницею,

а я офірую тобі за це

поему з вежею готичною.

НЕ БУЛО ВЖЕ СНІГУ

У місті не було вже зими. Тут, у горах, сніг іще показує мені твої блакитні сліди, і я вистежую тебе, мов сарну, а ти мчиш, і я не знаю — чи то хмари склубочені, чи твоє волосся. І ти зупиняєшся, спіймана, як лань, у ялицевих гілках жадань. І груди твої від передвесіння важкі. Але ти знаєш, і я знаю, що можу тебе торкнутися лише віршем.

НА ДАХУ ВАГОНА

З усіх домівок найбільше люблю товарний вагон. Порожній вагон, у якому можна жити на соломі. Їде невідомо куди, і ти їдеш, награючи собі на губній гармоніці. Уночі спиш на даху, лежачи долілиць. Згадуєш жінок, які плакали через тебе. І та, через яку ти хотів підрізати вірші, не була того варта, як і ти не був вартий любові, яку винесли на ношах. Ти був при цьому і пішов, змішавшись із деревами парку. Добре, що лежу горілиць, граючи на губній гармоніці на даху поїзда Ряпідь—Команча. Пробачать мені усе листя осені, неземні вогні.

НОТАТКА МІСЯЧНА

справді як і місяця люди знають мене тільки з одного осіннього

боку

ПЕРЕД ДЗЕРКАЛОМ

Сидить перед дзеркалом, та навіть не знає, як їй личать вірші. Сидить перед дзеркалом і навіть не знає, як шугає довкола неї моє чорне, крилате перо.

КАЖЕ МЕНІ

Вона — захоплива. Та щораз більше згадує свої давні пристанища щастя. І коли водночас її руки й ноги борються зі мною, мов хижий кущ глоду, не знаю, чи її серце — це намет, у якому я оселюся. Моя гордість подряпана до крові, і я сідлаю коня для від’їзду.

ЧОМУ ЙДЕ СНІГ?

Якось на небі двоє святих за грою в доміно сказали одне одному: ах ти ж такий-сякий сину. Як почув це архангел Михаїл, то одразу сів на велосипед, шпорами поганяв, важко зітхав. І приїхав Михаїл, і тих святих забрав до мішка, хоч за них заступалася їхня сестра Агнешка. Ну і так, святі без пасків, без шнурівок, у блакитних кальсонах, серед тюремних дахівок. Святі нудьгують, сидять удвох, і виривають собі з бороди сивий пух, наче навіжені.

СВІТАНОК У ГОРАХ

Вийшов з хати —

з-під ніг випурхнув краєвид,

що заспав у траві.

Листок цвірінькнув,

мов горобець.

Посеред лісу

раптом розсміялося дерево —

то птахи.

УСЕ МОЄ МАЙНО

Усе моє майно —

це довга сорочка поеми,

у якій я сплю

і в якій приймаю гостей.

Покручені черевики з носами,

загнутими догори,

як у джонки.

І ще стіл,

що біжить підтюпцем,

наповнений саквами уяви.

А ще при поясі маю

дерев’яний кухоль дня.

Оце і все.

ЧЕРЕВИКИ ДІДА

Діду, ви знову

пішли красти сливи —

і то в костельних черевиках.

Хоч би взяли

буденне взуття.

Авжеж, — каже дід, —

що це їм спало на гадку,

тим черевикам костельним.

Стільки наслухалися ксьондза,

так настоялися —

і пішли.

ПРОБУДЖЕННЯ РАНКУ

Спершу покашлює

стара ікона.

Потім

дзвонять у печі.

Потім

співає чайник.

Потім

запрягають стіл,

стільці рушають учвал.

І парує кава,

і новий день

розкриває ножа.

***
Коли, мов буки на мороз, серце моє трісне,
покладіть мене на віз з краєвидом на Бещади,
на велику пожежу гір, на велику осінь,
яку я сам розпалив, пишучи.
Нехай той віз сам їде у хуртовину листя.
Нехай там навіки залишиться.

Автор Jerzy Harasymowicz - Єжи (Юрій) Гарасимович

Переклад з польської Василь Терещук