***
Вона не вийшла з піни морської.
Вона прийшла
з перону зачумленого вокзалу,
Тримаючи в руках дешеву валізу
І квиток на станцію «щастя».
Її руки пам’ятають
холод італійських кахлів
І старечу шкіру,
що пахне ліками й тліном.
Вона мила чуже життя,
щоб купити собі власне,
Але продала свій час
по хвилині, по крихті,
по слову.
Вона не вірить у сни, -
Лише у шовки і коньяк.
Її тіло — це мапа поразок,
замаскована засмагою,
Її сміх — дзвоник,
що скликає роззяв
на страту.
Вона — пастушка наших гріхів,
Мед в осиному гнізді,
Біла блузка,
застебнута на
ґудзики хіті.
Вона шепоче: «Не вбивай»,
хоч сама вже давно померла.
І коли вона гасить свічку,
морок стає солодким,
Наче вино, в яке забули
додати воду життя.
