"Потяг до Львова" Василя Терещука: У земному часі непросто виходити з мовчання

 

Світлість світла, яка до нас повертається по довгих хвилях підводного плавання – яка вона довершена, яка вона, здається, назавжди! Бувають поезії промінні, їхній вимір десь на тлі вибуху і невпинности руху. А бувають поезії, сплетені, вишиті з об’явленого, здорового зблиску. Вони полишають відчуття апокаліптичного. Вони додають широти сприйнняття і, мабуть, справді – наснаги. У земному часі непросто виходити з мовчання, коли воно усвідомлене на рівнях цивілізаційного першопочатку. Непросто відкриватися слову, воно вимагає вдесятеро більше, ніж гадалося. І в просодиці, з поняттями акцентів, ритмів, і в відповідальності за майбутній вплив енергії слова, який годі передбачити, присутній він чи відсутній. Василь Терещук у збірці “Потяг до Львова” мовби захищає від цього. Він висвітлює темні, ледве закрадені в душу здогади, можливості, парадоксальні здивування. Виводить погляд десь поза окреслене коло.

Часом Його обсідають

сумніви і Він міркує:

“Може, вони й справді

мають рацію,

коли кажуть,

що Я не існую?..”

​Людина постає в поета нерозірвано, у тихих хащах історії, де не так діяльністю, як вслуханням і внутрішнім перетворенням може продовжувати бути собою, може продовжувати бути. “Ми дихаємо – і цього достатньо”. Деякі теми, порушені у віршах схожі на перші запитання молодости. Тут вони осягнені вже в ишому просторі, з инших координат випробувань. Образи пояснюють самі себе, приховують себе. Картина, що з’являється в читанні збірки, виділяється як частки в повітрі, то освячені зіркою, то наповнені парою, то немовби обрізані з клаптика паперу. Автор тут – між волхвом-самітником і правником-розсудником над позачасовими сутностями. Бо він, здається, пережив, перейшов…

Той, хто вигадав

клепсидру,

зневажив метелика,

що гойдається

на зарошеній бадилині

в саду

вже цілу вічність.

​Автор наближений до пояснення багатьох речей, які спершу не надаються до такого пояснення. Хоч вони повсюдні. Деколи визначальні для життєвої дороги. Ось образ чоловіка, який розповідає про зірки, якого люди проганяють у темряву. Знайомий, звичний сюжет… Але кінець увінчаний висновком: вони це роблять, “щоб не вбивати…” Світ ще більш жорстокий, ніж ти його визначаєш, але саме це робить його людяним, саме це здіймає на його поверхню гостру, величну силу рішення і силу вчинку, а врешті – служіння і пошуку правди. Невідомої, розлогої, лиш гранично явленої. Бо вона – “самітниця, / якій нікому роздавати / автографи”.

​Це просте, осмислене в конкретиці і розумно категоричне слово Василя Терещука повертає до здоров’я, до зваженого думання. Тим паче, в циклічності надії. Дівча, яке пришиває до скаліченої війною ляльки ґудзика, відірваного з солдатського пікселя, – це наскрізність поколінь у життєвому провадженні одне одного: гамівна сорочка на війну “пошита нами, / мертвими і живими”…

Юлія Манякіна