(Терещук В. Проміння стежок: поезії. — Львів: Каменяр, 1985. 38 с.)
Всякою доброю поетичною книжечкою намагнічено людський досвід — щонайменше першою, особливо «ранньою»: життєвої школи як такої намацати в ній чи не чортма. Перша ластівка контамінує не тільки індивідуальні історії, з яких виціджено перші втрати або радісні піднесення, — дещо делікатніше, більш пестливе, навіть чеснотливе. На взір першого проліска в лісі, що тільки-но прорізався, немов зуб у пискляти, на роздолля з-під ґрунту, а люд скупчився довкруж у неприборканому передчутті «І коли ж розкриє голівоньку — свербить подивитися?!»
Перше проміння стежок важко стягнути з-під сонця, щоб натерти в долонях, немов м’яту, на чуття справжності поступу майбутнього майстра. Та й немає потреби: варто тільки спостерігати/відчувати, як от Василь Терещук у своїй першій збірочці. Пильнуючи стежини, «Де ластівки під дахом гнізда в’ють», що з них почав рухатися до літературної, не розминувся з потребою повернення додому, «Де мама чекала з вербовим прутом // І кухлем свіжого молока». Бо сонце над новими світами сходить, «коли душа прозора мов сльоза». Такою вона не зазнає згуби, якщо пам’ятатиме батькову світлицю, у якій «раптом стихали».
Пізнання приходить поступово, у кожного — свій шлях, якого неможливо когось навчити втілювати в Слові з відчуттям себе і з розумінням істинності власного обличчям, як і неможливо нести на собі чужий хрест, тим більше полюбити тягар нош, прийнявши їх як даність («Торкаючись людського зла й добра, // Я добре знаю, що мене так мучить: // Моя любов — із власного ребра, // Вона болюча.»). Відтак надходить усвідомлення потреби квінтесенції відчуттєвої, породженої внутрішнім мовчанням, відстороненістю від людського («Лишаюсь, як відлюдник в самоті, // Коли думки збивають з ніг юрбою.»).
Наостанок — прописна істина зі скрижалей споконвічного: «Людина, // Як дерево — // Росте вгору, // поки бачить сонце», — Василь Терещук, який понині не стомився віднаходити «те русяве сонце // Ночами в хащах непролазних слів».
На цьому завершу.
