Спроба прозаїчного перекладу поезії Василя Терещук із «Потяга до Львова»
Тіні братовбивці і мертвих першими ступають із «Потяга до Львова» Василя Терещука. Їм страшно «без свічки голосу». У його ґенах голосить непрохана гостя – війна… І минула. І теперішня.
Та свідомість поета глибин ніша. Вона закорінена у древні міфи.
Поет вкотре виводить нас на зв'язок із потойбіччям через «рахунки
на покуту свіжих гріхів».
Адже кожному
«Брама неба
відчинена навстіж».
Тільки Поет може дозволити собі єдину партію. Більярдну. У грі із Богом.
Василь Терещук творить свій Всесвіт відображений у Планетарії із власним сонцем, Чумацьким шляхом, свій космічний пил (пережитого), Сузір’я Оріона, Великої Ведмедиці.
«Та інші дива
Цього Всесвіту».
Якщо до цього його рядки були сумними, то ступаючи за ним «Коридорами шпиталю..» починаєш відчувати біль і страх. Поет постає публіцистом. Прокурором. Нагадує нам про депутатів, розчавлених КамАЗом, обезголовленого газетяра і …
І саме до нас їх тіні
«Волають до помсти…»
Поет, як і кожен земний і смертний, прагне щастя, хоча і свідомий його великої мороки, бо ж молиться у метро до Боа, аби Той послав йому дівчину, схожою на Нього.
Василь Терещук творить нам альтернативну історію. Не таку трагічну як сучасна, але не менш драматичну. Пише поезію подібну до крові. Не тієї голубої, шляхетської, що немов фонтанить, а тієї густої, важкої, яка стікає і гне нас до рідної землі на «похоронах духу боротьби», коли намагаємося «вибиратися з юрби».
Цілком імовірно для того, аби читач прийняв контрастний душ і із нижніх елегійних настроїв піднявся до «Річок Еллади», в яких і досі купаються омріяні нами жінки, зацілованими слідами котрих веде нас у пронизану віками закоханість. Коли одна пані, немовби «останню цигарку» забирає у немолодого, але все ще поета-романтика спогад про її гірчично-медовий присмак. Можливо, навіть, коли ще був молодим.
Цей потяг їде. Цей потяг іде. Із древніх штацій, де починається наш Український Шлях, аж до доконечної станції «Кохання у Львові». Пасажири вже зібралися перед зупинкою: умиті, та зі спакованими валізами. Останні кілометри через приміські забудови за вікнами суголосні з настроями машиніста нашого паротяга: то лірично меланхолійними , а то й зовсім про «свою мову»
«Бо вона - не в тягар нам,
Як і власна дума»
***
Хотілося б і далі писати так само про «Потяг…».
І в тому ж ключі.
Не буду.
Не буду, бо далі йде янгол на «видачі сліз». Не виходить у Поета весело.
Може й тому , що від молодих 1980-их літ і до сьогодні несе в собі засторогу древнього китайського мудреця, не дай вам боже жити у епоху змін. Змін прагнув, та чи таких?!.
Можливо цей «Потяг до Львова» зупиниться на станції нашого відпочинку, нашої сталості. Або на пероні, де пересядемо на потяг, що попрямує нас до майбутнього?
Я майже не розкрив нічого, не зумів передати, що Сказав Поет.
Спробуйте самі зустріти і провести «Потяг до Львова». Видавничий дім «Гельветика» 2026.
Тоді може і поталанить Вам зустріти самітницю, « якій нікому роздавати автографи».
Або ступите на терен Поезії Василя Терещука.
Не легко. Але захоплююче.
І не тільки одному із хлопців
«На заньому плані
Чорно-білої знимки…»
Фото Мар'яна Павлика
