РОЗДІЛ ІІ
ПОЛІСЬКИЙ ПАН
Найміть мене до себе в слуги.
Щоранку я б вам подавав
У біле ліжко чорну каву,
Газети свіжу і плітки
Про подружок та їх коханців.
Я б вас вивозив в лімузині
До ресторанів і крамниць,
До гінекологів-п’яниць,
Що практикують лиш аборти.
Я б дім стеріг, газони стриг
І гріх не мав би вам за гріх.
Та якось, може, уночі,
Ви, перемучені безсонням,
Мене покличете, щоб я
Щось прочитав для вас
З Ронсара.
Тоді я вистрибну з пітьми
І, скинувши ліврею служки,
Явлю вам свій справдешній лик -
Поліського, старого Пана,
Божка лісів, сопілкаря,
Викрадача дівоцтва й цноти.
Я пригублю вас, як вино,
В підвалах сховане давно.
А потім відведу за руку
У недоторкані ліси,
Під дощ, пташині голоси.
Навчу молитві і пісень,
Жертвоприношенню для сонця.
А як приймете долю цю -
Залишу в храмі ялівцю
Черницею…
ІДИЛІЯ НОЧІ
Стояти біля кожного вікна,
Вслухатися у праведні й гріховні
Розмови, шепотіння невгамовні,
Хропіння, поцілунки до видна.
Зірками розсипатися.
Дощем
Стекти дахами, теплою корою,
Совою прокричати за горою ,
Приспати праводолюбців і нікчем…
Мене не кличуть.
Завжди на порі
Скрадливо шелещу в траві і листі.
Тьмяніють вікна. Гаснуть ліхтарі.
Бряжчать замки і засуви ребристі.
Я – ніч.
Я - покровителька злодюг,
Поетів і розпалених коханців,
Що засинають змучені уранці,
Не раді сонцю і новому дню.
Мовчіть-но, днин похвальники святі,
В моїх палацах до гріхів охочі.
Бо чи були б у вашому житті
Щасливі дні, якби не щастя ночі?..
ІДИЛІЯ СТОДОЛИ
На сіно жду.
В мої хороми
Його привозять на возах.
Ще підганятиме гроза
Коня пилюку і розмови.
Я відчинюся їм.
З дверей
Дихну в лице торішнім літом,
Де стільки пахощів розлито,
Що їх ніхто не розбере.
І знов сухий, духмяний крам
В мені сховають, мов у скрині.
Робота буде, наче гра
Для молодої господині.
А потім звабно блисне грудь,
Важка рука зімне спідницю
Холодні краплі упадуть
На розпашілу черепицю…
Я задрімаю під грозу,
Під поцілунки в очі, губи.
Лиш кінь похнюпиться внизу,
Так, наче б він вівса не любить.
ІДИЛІЯ КУЗНІ
В тій кузні більше не кують,
Не розмовляють, не чаркують.
В ній горобці свій вік вікують,
Джмелі у щілинах живуть.
Трава у двері загляда
І бачить те, що не розкаже.
Весною вишня молода
Не задихається від сажі.
Кінь не жує в траві вівса,
Не жде господар на підкову.
Іскринка – золота оса –
Не вжалить руку випадково.
Тут є дубовий стіл, стільці,
А на полиці - глек вухатий.
І молотки, немов мерці,
Що їх не винесли із хати.
ІДИЛІЯ ВЕСНИ
Там, на воронячих весіллях,
В прозорих, як дими, лісах,
Ти був колись найпершим гостем.
Мав сік березовий.
Кору
Збирав для вогнища і смажив
Тоненьке сало на рожні.
Кричали одуди з верхів’я.
Літала сойка.
Із дупла тебе боялась трішки білка.
Ліси, просякнуті промінням,
Впивались медом золотим.
І ти, хмільний і молодий,
Виносив серце, наче бруньку,
Із тих воронячих весіль.
ІДИЛІЯ ВЕСІЛЛЯ
1.
В пивниці і хатах згасає дух врочистий
Весільних калачів, старих, як світ пісень.
Кухарки в фартухах, зіпрілі і тілисті,
Вже падають із ніг, набігавшись за день.
Ще гості, як джмелі, гудуть понад столами.
Неначе жар пашить від їх червоних лиць.
Регочуть парубки й незграбними руками
Торкаються колін дівчат і молодиць.
Розспівані жінки очима десь далеко.
Як зашморги, печуть їм вузлики хусток.
Подвір’я, мов черінь, станцьоване запекло.
А місяць золотий - як висохлий листок.
2.
Весільний бог заснув на ледь прим’ятім сіні.
Світанок лопотів, мов зграя дивних птиць.
Вже гості розійшлись і галаси весільні
Поніс десь за село останній із п’яниць.
Вільготний шелест лип.
Тумани над рікою.
В коморі між перин – цілунки й голоси.
І білий сніг грудей, що тане під рукою,
Щемке передчуття солодкої сльози.
Зі стріх паде роса -
Важким, криштальним блиском
Розсипана лежить на листі і стежках.
А на піддашші спить старесенька колиска
І сниться їй дитя чорняве в пелюшках.
ІДИЛІЯ САМОТНЬОГО КОНЯ
А той самотній кінь
Втікає в степ холодний.
Хорти його женуть
Чи конокрадський свист?
І губляться в траві
Сліди тонкі, солоні,
І висихають там,
Немов осінній лист.
Гей, конику, ти чий?
Чи ти вже звідав стайні.
Ґаздівських батогів,
Гарапників, попруг?
Гей, конику, втечи!
Бо, може, ти останній
Із нас, хто ще не давсь
До злих і владних рук.
Втечи, втечи хоч ти!
Нехай тобі присниться
Моя сумна душа,
Затоптана, як тінь,
Що тужить уночі,
Мов циган у в’язниці,
Про вогнище і степ,
Де одинокий кінь.
ІДИЛІЯ ПОКИНУТОГО ХУТОРА
Криниця схована між верб.
У журавля зламалась спина.
В повітці – жорна, ступа, серп.
В кутку – березові поліна.
У хати чорні ребра стін,
Дощами вимиті глибоко.
А бур’яни такі густі,
Що їх обійдеш тільки боком.
Бузок здичавів і зачах,
Давно забув про квіти сині.
І вже, здається, на очах
Ставок втопився в жабуринні.
Вода болотяна, руда,
Ще й тепла, наче підігріта.
Трава, не кошена півліта,
Сумна, мов жінка молода.
По стежці скачуть горобці,
На стріху падають, в солому.
І видно: з поля направці
Йде чоловік собі додому.
* * *
- Це ти прийшла?
Я, власне, ще не ліг.
Заходь, будь ласка.
Вибач за безладдя.
Вже опадають квіти з твого плаття,
Біліють на долівці, наче сніг.
Я помилився? Інша сукня? Що ж,
Знов фантазую, тільки недоречно.
Ти вся тремтиш. Надворі падав дощ?
Ах, як же з його боку це неґречно!..
Була в театрі? Слухала концерт?
Купила книжку про собак? Чудово.
Як я живу?
Немов ліванський кедр,
Корінням вріс у скам’яніле слово.
Ти поспішаєш?
Підганяє час...
Так, ми усі в житті цім, наче вівці.
Дружина спить.
Вона не чула нас.
Хіба що зрадять квіти на долівці.
Х Х Х
Волога пружність губ.
Язик - солодке жало.
Одежі наші – лист. Він з шелестом опав.
Ми світимось в пітьмі тілами, наче жаром.
Летить до нас любов метеликом сліпа.
Послухаймося рук.
Слова їх відчайдушні.
І сором твій, і страх випалює жага.
На тремт твоїх колін, що стулені, як мушля,
Рука моя лягла, крилата і легка.
Кохаймося! Не вір, що ночі є без краю.
Кохаймось, доки день не надягнув ярма.
Бо ранку сивий бог нас вижене із раю.
До нього ми війшли на мить
І крадькома.
ЦАРІВНА
Моя царівна ще нічия.
Вона мене не знає в вічі.
Ще їй під серце не влучив я
Своїм очиськом чоловічим.
Вона ще ходить по світлицях,
Тче килими і вишиває.
Ночами їй ще легко спиться,
Домашнім дихається раєм.
А що ж любов?
Любов, як білка,
Живе собі в дрімучій пущі,
Стрибає з гілочки на гілку
І золоті горішки лущить.
Її б загнати, заточити
Отій царівні в клітку серця.
Та коник просить мій спочити,
Що на печалях й так пасеться.
ЗИМА. УДВОХ
На тротуарах голубих
Тремтіло місячне проміння.
Я ніс в руках листок осінній,
Що вихопив з-під ніг юрби.
Коли там квітка ще нова?
А ти сніжинками писала:
“Пробачте, я вас покохала...”
Боліла щастям голова.
ЛАНЦЮГ
Хоч шию і натер ланцюг,
Зате гарчати можеш вволю.
Господар - твій найкращий друг,
Він часом бавиться з тобою.
Життя на прив’язі - не рай,
Та, поколовшись в кров на стернях,
Надходить час - і вибирай:
Ланцюг чи, може, живодерня?
За буду і масні харчі
Постав свічки богам собачим.
А вити хочеш - то в ночі,
Аби ніхто тебе не бачив.
ПАЦЮКИ
Які там гноми?
Їхній рід
Передушили ми хвостами
І норами, немов мостами,
За вами бігли слід у слід.
Ви нас сахалися, кляли,
Вбивали, гнали у повітки.
Та ночами попід столи
Збирали нас скупі об’їдки.
Ви чули шум крізь сон і храп.
Ах, наші бали опівночі!
Веселий тупіт сотень лап,
Пругкі хвости і очі, очі…
Безсмертна наша многота,
Бо ми -- терплячі у хотінні.
Над вами ж небо, як плита,
Гойдається на волосині.
Життя вам вигорить, мов гас,
Погаснуть маяки облудні.
І ще не знати, хто із нас
Колись залишиться на судні.
СОСНА
Колись я був лісорубом.
Сосна заточувалася,
Хапалася гіллям за повітря
Й, простогнавши, лягала на землю.
Я ступав їй на горло
І сокира моя миготіла...
Вдома теплим бензином
Мив липкі, мов скривавлені руки,
Проклинав молоду смолу.
А взимку бачив,
Як із комина нашої хати
Сосни в небо ростуть,
Безрукі і чорні.
* * *
Не літа шкода - шкода нас.
Бо ми його любили мало.
Бо не збирали й те, що впало.
Усе гадали: маєм час.
Кусаймо ж лікті.
Холоди
Заклали підмурки в’язниці,
Де не співають навіть птиці,
Не чути щебету води.
Диктує дощ нудний указ,
А нам здається, що голосить.
І ми, немов осінні оси,
Чужі меди крадемо й зносим.
Не літа шкода - шкода нас...
* * *
Пора старатися на зиму –
До лісу йти за сушняком,
І дощ назвати свояком,
І сад побачити без гриму.
Пора розтратити, мов гроші,
Всі теплі дні, щоб без жалю
Комусь зізнатися: “Люблю”,
Не дочекавшись листоноші.
Пора засвоїти навіки
Душі, порожній, мов казна:
Ця осінь нам – найкращі ліки
Від ран, що завдає весна.
ОСІННІЙ КНЯЗЬ
Осінній князь ще у сідлі,
Ще золоті його одежі.
Багаті барвами кортежі
За ним мандрують ночі й дні.
Його вітають у містах
Поети, райці і спудеї.
На клена гербових листах
Він нам дарує привілеї, -
Дивитись в цю сумну блакить,
Ледь-ледь прихоплену морозом,
Де за ключами ключ летить
І хмара суне чорним возом.
Зривати яблука в саду.
Палити висохле галуззя.
Кров виноградну, молоду
В чарки налити вірним друзям.
Згадати днів зелену в’язь,
Де ми були смішні й трагічні,
Де правив ще весняний князь,
Що обіцяв любов і вічність...
ПАВУКИ
Вже павуки – ткачі осінні.
Ріка – чистіша від сльози.
Вже розгубили голоси
Останні коники у сіні.
Дими накрили півсела.
Ми листу спалювання свідки.
А сонце в’яне, наче квітка,
Що ціле літо нам цвіла.
МАРІЯ
Маріє! Ти хто зачата на шлюбному ложі з останньої іскри жадання, ти, хто принади свої вспадкувалата й тільки, ти, до котрої скрадалися потемки і кохання просили у борг потаємно, ти, хто сміялась у вічі сільським молодицям, а ночами стогнала і плакала, ти, хто минала церкви, бо не знала, що в Бога благають, бо сама зацілована, наче розп’яття, ти, хто пила на весіллях чужих і пісень сороміцьких співала...
Маріє! Ти сьогодні стара і занедбана, як твоя хата. Я проходжу повз вікна твої.
В них ще світиться довго за північ. Ти сліпкуєш над шитвом і слухаєш ніч, як транзистор. Хтось шкребеться у шибку. Це страх – твій останній коханець.
ВОГОНЬ
Е-ге-ге-гей, на тому боці!.. –
Вогонь схопився і присів
У золотій своїй сорочці,
Але не чути голосів.
І в тишині, що цвіркунами
Себе тривожила ледь-ледь,
Вода мовчала під ногами,
Немов її спіткала смерть.
Хотілося плакати й просити
Човна, вечерю і тепла.
Крізь небо зоряне, як сито,
Смолою ніч густа текла.
Ти – мандрівник, самотній, піший,
Згубив дорогу, у біді.
Немов почувши й зрозумівши,
Лиш дим стелився по воді.
* * *
Я ніч любив.
Її темноти
Шукав, немов хоробрий гном.
Чекав, коли моє вікно
Почне хрестити сонно рота.
Коли погасне день сухий
На обрії ген-ген за лісом
І молодик, всміхнувшись лисо,
Сипне проміння на дахи.
Тоді писалися пісні.
І почуття, смішні, наївні,
Скублись в душі, неначе півні,
Слова бряжчали голосні.
Я царював, в полоні гнив,
Вмирав розп’ятий
І воскресло
Бравсь за перо, немов за весла,
Любов’ю змінюючи гнів.
А потім вкотре затерпав,
Все розсипаючи до дрібки.
Холодний ранок накрапав
І кашляв батько,
Змерзло й хрипко...
КРИК ОЛЕНЯ
Чи пустять нас до годівниць,
Де смак вівса, як смак любові?
Чи стрінуть залпами з рушниць
І пси оближуть ніж від крові?..
Сніги, тверді, немов кора,
Лягли глибоко, всюдисуще.
Кому – палац, кому – нора,
А нам – голодні, дикі пущі.
Тут вовча ніч дихне виттям,
І ми відчуєм ляк і подив,
Як тихо меншає життя
На крок, на погляд і на подих.
Дерев обглодані кістки.
Кущі, засипані по горло.
Не вірте більше у казки,
Що ми живем привільно й гордо.
Ми приповзем до ваших ніг,
Покірні, з поглядом солоним.
І роги скинемо у сніг,
Як королі свої корони...
* * *
Безсоння мучить,
Мов сова
Звила гніздо в тобі й суворо
Ввела тебе в недремне коло,
Де тіні спогадів, слова,
Зола чуттів, що вже загасли,
І мрії, як подерті гасла,
І нитка сорому жива.
Торкнись її і запече,
Мов хтось ухопить за плече.
Знайомий, але призабутий.
І згорбившись, як під дощем.
Ти, найнікчемніший з нікчем,
Стоїш, боїшся озирнутись.
Це кладовище чи музей,
Без блиску золота, фузей?
Що б не було – твоє до скону.
Світає. Час. Накинь запону,
Виходь і смійся до людей.
ВЛАСНИК МІСЯЦЯ
Я сьогодні багач.
Я ж бо власник повного місяця.
Він висить у моєму вікні, -
Паляниця, таріль із медом
Чи старенький,
Затертий малюнок,
На якому брат коле брата --
Це вже справа моїх фантазій.
А привласнив його учора.
Він якраз зазирнув до кімнати,
Коли я рахував свій скарб -
З копу книг та з десяток зшитків.
Власне, я не такий вже й скнара.
І якщо вас укусить заздрість,
Ви вночі лиш розсуньте фіранки
І лягайте лицем до вікна…
ЗОРЯ
А та зоря самотня і печальна,
Гірким вогнем тремтіла в небесах.
Вона була, як музика вінчальна,
Коли душа прозора, мов сльоза.
І скільки ж думав:
Що мені до неї?
Це все казок примара золота.
Тепер зоря не ходить над землею,
Закуталась у хмари і літа.
А, може, впала чи замерзла в небі
Без мого серця і моїх долонь.
Приходить ніч і застилає темінь.
В душі, мов кара, лиш гіркий вогонь.
ХХХ
Я сам не свій.
Дорогу замело
Іржавим листом з клена і тополі.
Горобина підпалює село,
Її вітри колишуть синьочолі.
Це осінь? Так?
Скляна прозорість рік,
Примерзлий цвіт зірок в холодні ночі.
А я, дивакуватий чоловік,
Кохати хочу.
Не можу – чуєш – сохнути на пні
І листом жовтим тішитися, брате.
Хоч кетяги рясні горобини,
Немов кричать, що пізно вибирати.
Х Х Х
Кімната повна голосів.
Тут пахнуть пиво й оселедці.
Ти увійшов і тихо сів
В кутку, як тінь, на табуретці.
Мовчи і слухай.
Хай кипить
Розмова зла, різка, нагальна.
Вона тобі ще зломить гальма,
Ти ще впадеш лицем у гидь.
І все, що ти не помічав,
Що так ховав за спини квітів,
Тобі за мить життя освітить,
Або загорне у печаль.
І прийде страх неправоти,
Думки штовхаючи пихаті.
І схаменешся раптом ти
У мовчазній, порожній хаті.
САМОТНІСТЬ
Кому самотність кара, а мені
Вона дає відстоятись глибинно,
Зцідити мул і животворну глину
Зібрати у долоні вогняні.
І хоч ми люди, люди ж – не святі,
І часто так милуємось собою,
Лишаюсь, як відлюдник, в самоті.
Коли думки збивають з ніг юрбою.
ХХХ
Учора отримав твого листа.
Кинув його на вчорашні газети.
Хай зачекає.
Нагрію чай,
Светр одягну,
Щоб не мерзнути в плечі.
Знову під вікна приплівся туман
Й миє іржаве залізо карнизів.
Знаєш,
А ранній весні до лиця
Бруньки малої зелена вагітність.
Годі ж деревам блукати оцим
Чорними, наче сім’ї погорільців...
Добре б когось запросити на чай,
Випити бесіди теплої склянку.
Потім згадати про твого листа,
Як про цікаву вчорашню газету.
ДРУЗЯМ
Колись ми зійдемося разом,
Долоні стерши, наче жорна.
І всі жалі, старі образи
Камінням літ своїх пригорнем.
І буде тепло нам, і тихо.
І пісню будуть пити губи.
І юності зелена стріха
На цілу ніч нас приголубить.
ТІНЬ
Ти увійшов у тінь гори,
Так, наче видерсь на горище,
Де у щілини вітер свище
Сумної, пізньої пори.
Швидка, кипуча і вертка,
Аж губи з реготу піні,
Уже не бавилась ріка,
А билась рибою в каміння.
Ти нагинався ще до трав
І розгортав кущі тріскучі.
Та брав гриби вже, наче крав,
Брів через хащі, через кручі.
А тінь, в’язка, немов смола.
Вже обняла промерзле тіло.
І листя падало, летіло,
І шелестіло, як зола.
Тінь затулила очі дню
І небеса гасила сині.
Ти біг на блискоти вогню,
Що розгорався у долині.
ВОГОНЬ
Топтав вогонь, а він не гаснув –
За соломинку ухопивсь,
Скрадавсь до ніг покірним блазнем,
Чи між вуглин таївсь, мов рись.
Він танцював. Звивався дико.
Сичав гадюкою з-під ніг,
То раптом оком чоловіка
Благав, щоб хтось йому поміг.
А я топтав.
Нехай маліє.
Теплом у землю хай стече.
Коли вогонь душі не гріє,
Він тільки руки обпече.
ГЛИБИНА
Блищить вода на сонці, як луска
І тепла хвиля хлюпає під очі.
А глибина, темнюща і жаска,
Холодним прутом п’яти вже лоскоче.
І так манить підступна глибина,
Що хочеться за сонце ухопитись,
Хоч серце в небесах своє втопити,
Але ковтнути синього вина.
Та береги в оточення беруть.
І розумієш, пізній ти чи ранній,
Твоє єство, важке, неначе ртуть,
Поміж глибин тримається на грані.
ХХХ
Нічного неба зоряний хребет
Покрився снігом вічної блакиті.
Мідясті хмари сяєвом повиті,
Неначе хліб, занурений у мед.
Мої озера світять крізь туман,
Немов дзеркала, вилиті з рубіну.
І вітер спить, дослухавши роман
Про солов’я, сопілку і калину.
ПЕРШИЙ СНІГ
Світло стверднуло й опало на грунт.
Ночі видно, куди ступати.
Зранку між яблунь вервечки слідів –
Зайці шукали гостинців для діток.
МАЛЕНЬКИЙ ТРИПТИХ
1
Якось взимку на дзвіниці
Повсідалися синиці.
І від тоді аж до нині
Дзвони в нас -- дзвінкі і сині.
2
Вибравсь рак до краба в гості, --
Поклонитися їх мосці.
Виліз раком рак із річки
Попід кущики порічки.
Коників спіймав у лузі
Й запрягати став їх, друзі.
Віжки в рака – з павутинок,
А хомутики – з травинок.
Тільки взяв їх рак у клешні,
Як потнув ураз, сердешний.
Плакав рак у три хустини –
Не потрапив на гостини.
3
Наші ніжки ходять пішки,
Рученята грають в сніжки.
Ми тут, мамо, ні причому.
Ми б давно прийшли додому.
Але ніжки ходять пішки,
Рученята грають в сніжки.
Навіть наші, мамо, очі
В хату йти ніяк не хочуть.
Дописати коментар