КЛЮЧІ
Ключі від Храму були заарештовані.
Кажуть, їх вивезли десь на Соловки,
Прив’язали до каменя
І втопили у морі.
Тим часом, у Храмі
Дерли хоругви, сікли знамена
І навчали Бога чужинській мові.
Ликам святих,
Намальованим з козаків,
Виколупували багнетами очі.
На обгорілій дзвіниці
П’яний орел горланив
Указ Катерини.
Ніхто й не помітив,
Куди подівся страрий ключникар.
Кажуть, буцімто він подався
До Білого моря,
Аби віднайти ключі
І зачинити Храм від чужинців.
Та у наших краях
Є ще й інші легенди.
У ТЕМНИХ КОРИДОРАХ
У темних коридорах наших днів
Навпомацки штовхаємось. По суті,
Ми тут на мить. Але давно присутні.
Ми тут самотні, хоч і не одні.
Нас так багато! Мов кубло мурах,
Ворушиться пітьма. А коридори
Освітлює, як блискавка, лиш страх,
Облизує смердючий дух покори.
Ми сидимо, припавши до дверей,
До стін, забившись у кутки глибокі.
З щілини світло ллється, наче клей,
Притягуючи погляди стоокі.
Там радяться... Там ходять...
Там мовчать..
Обідають – жують ліниво тишу.
Там хукають. Приліплюють печать,
І знов щось пишуть, пишуть, пишуть...
Яке їм діло до людських болінь?
Ми лиш кроти на їх грунтах багатих.
Їм ніколи. А може, просто, лінь?..
Але мовчати! Чуєте? Мовчати!
Бо вибіжить сторожа, забере,
І поведе, штовхаючи у спину.
Нам добре у пітьмі біля дверей,
Де пролилося світло крізь щілину.
СПОВІДНИК
Зацьковані думками, боязкі,
Розсудливі, нещасні і щасливі,
Неначе мед, солодкі і в’язкі,
Завбачливі і богобоязливі,
Багаті, як патриції, нудні,
З погордою у душах і в скорботі,
Ті, хто рахує вже останні дні,
Жирує, й ті, без рісочки у роті...
Вони шепочуть:
“Господи, єси,
Вовіки сущий...”
І цілують ризи,
Тобі, що чуєш їхні голоси
Крізь блиск свічок і крізь ладанну сизість.
“... лукавив, отче...
“... крав і навіть вбив...”
“... прелюбодіяв...”
“... до грошей охочий...”
Ти хрестиш їм наморщені лоби
І наче вікна, протираєш очі.
Зовеш їх до молитви й каяття
(Ще в храму віри не зотліли крокви!)
А на іконі – Матір і Дитя
За тридцять років до хреста й Голгофи.
СУД
Судилось нам судити суд.
Вони клялися:”Ми не винні,
Що слугували гільйотині.
Це був страшний, та правий труд.”
Вони казали:
“Як святі
Тоді ми входили у зали,
Порожні, мов нічні вокзали,
Де лиш сторожа і оті...
Писали вирок. Скрип пера
Здавався голосом Феміди,
Ще перепинить наші біди.
Задля народного добра
У вирі драм і колотнеч
Були ми пильні і стоокі,
Слухняними руці жорстокій,
Як пальці, що стискають меч...”
Судилось нам судити суд,
Той, що карав ім’ям народу.
Під вікнами штовхався люд,
Кричав про рівність і свободу.
І мовив хтось із нас без зла:
«Ми - тільки чесні виконавці.»
І розім’явши стерплі пальці,
Вслухались ми у скрип пера…
УНІВЕРСАЛ
...Чи гетьман вже послав гінця
В наш край, забутий навіть Богом?
Де він тепер? На манівцях
Чи на залюднених дорогах?
А, може, він загнав коня,
Покинув труп його в ярузі.
Як звір скрадається за дня
І кличе місяця у друзі?
Хто зна. Не відаєм про те.
Нам лиш судилося чекати.
Вже наша пісня не цвіте
І слава блякне, як блавати.
Мовчить полковник.
Старшина
Спилася й міряє спідниці.
Хіба не пороху – пшона
Насиплем скоро в гаківниці.
Вже й коні в стайнях не іржуть –
Жують овес ліниво, сито.
Ми вже воюєм за межу,
Шаблюками вчимось косити.
А як гримить в степу гроза,
Гадаєм, їдучи із поля:
Навіщо нам універсал,
І той гонець, і Січ, і воля?..
ПЕРЕДЧУТТЯ
Т. Г. Шевченку
Ми – чумаки. Веземо сіль.
Широкий степ, та серцю тісно.
Отаман наш на віз присів
І видихає з димом пісню.
За нами степ у сотні верст,
Могила свіжа при дорозі.
Чумак, що травами воскрес.
Говорить в наших снах і досі.
Все просить втішити рідню,
Аби батьків не вбило горе,
Що він пішов за Чорне море
Згасити груди від вогню.
Риплять вози крізь голий степ.
А далі – шинок і горілка.
Шинкарочка, прудка як білка,
Гріхом у душах проросте.
Та поки що лиш “цоб-цабе”
Й таке безлюддя – світ немилий.
Вже вечір небо голубе
Зірками непомітно білить.
Але поглянь-но, від могили
Спішить на наші голоси
Чи то козак, чи то дитина,
Чи, може, навіть Божий син...
* * *
На ратуші годинник вдарив північ –
І тінь страшна звелася на стіні.
Відлуння кроків в закапелках вулиць...
- Тут небезпечно!
Чуєте, ходімо
В стару фортецю.
Там надійний схов.
Дивіться, як з-за шолома костелу
За нами місяць хитро підгляда.
Тривожний вітер чеше левам гриви.
А над дахами – бачите – орда
Уже толочить українське небо.
У куті двері биймо ж кулаками:
- Егей, сторожо!
Піднімай мости,
Вари смолу, мечі точи
І стріли
Щедріше насипай в сагайдаки!..
А зранку на пощербленій бруківці
Холонуть білі списи блискавок.
ХРАМИ
Ті храми спалені, та ми
Приходим часто на руїни.
Забуто, хто кричав: "Пали!",
Хто клав багаття по-під стіни.
Лиш пам’ятаєм, як в ріці
Вогні відбились, мов дерева,
Як спів приречених жреців
Душили реготом і ревом …
Старі повержені боги.
І знову дні повільні, сірі.
І душі входять в береги
Нових молитв, нової віри.
Ми там покірні і м’які ,
Поклони б’єм невсипно, строго,
І сиплем, сиплем мідяки
Під ноги мученика-Бога.
Але загляньте в нашу глиб.
Там жар пожеж і думка клята:
Чому Ісуса розп’яли
Не в нас, не ми, а суд Пілата?..
ЛИСТ ДО РИМА
…А ще у нас зими не відбулось.
Йдуть хмари, навантажені дощами.
І вітер цілий день, неначе лось,
Гребе копитом золото піщане.
Я мало сплю.
Вдивляюсь за вікно.
Туман у Понті. Сонний шерхіт мідій.
А вчора, після півночі, Овідій
Приніс пісні і молоде вино.
Журився, що пів осені хворів,
Що дах прогнив, рука тремтить стареча.
Та пам’ять, мов невпинна кровотеча,
Все повертає у жорстокий Рим.
І плащ його зимовим штормом пах,
Що падав на розхитані причали.
І довго очі щось його кричали.
Та пісня запікалась на губах.
До ранку я світив свої вогні.
Сидів і думав, спершись на коліна:
Чи зможе тілом вижити країна,
Коли її душа у вигнанні?
CОКРАТ
Так, я – Сократ.
Мені колись
Афіни в рот лили отруту.
Тюремних стін холодний слиз
І шепіт ката:”Помолись.”
Я це ніколи не забуду.
Я відступив за береги,
Де мудрість сохне медом в сотах.
Мене скарали не боги,
А людська ницість і глупота.
Так, я у вічність відійшов,
В міжзір’я, де колючий вітер.
Та біль, як пил із підошов,
З душі моєї час не витер.
Тут, у безсмерті, як в тюрмі.
Лиш де той кат і смак цикути?
Я б сто разів помер, аби
В Афіни знову повернутись.
Щоб ноги мерзли у росу,
Щоб крізь базари виноградні
Побачив я останній суд,
Де вірять заздрості й неправді.
ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ
Ця брама – ахіллесова п’ята.
Дарма пильнує з веж шляхи сторожа.
Бо вже не з нами, браття, ласка божа.
Загасла сонця свічка золота.
Пітьма суха й густа, мов очерет,
Тріщить, коли несемо смолоскипи.
Вже не пророчать смерть хвости комет,
Але мовчать жерці і ворожбити.
Наш ворог щез за обрієм ганьби,
Неначе пес зализуючи рани.
Та голос переможної труби
Врочисто не сурмитиме над нами.
Нема коня.
Він мав стояти там,
В покинутому таборі ворожім,
Обшитий міддю,
Із нутром порожнім,
Звідкіль лиш шепіт тихий доліта.
Він снився нам колись поміж боїв,
Іржав і шкірив дерев’яні зуби.
Він скарбом був, дарунком для богів.
П’янким вином і квіткою для любих.
Нема коня.
Навіщо ж ми тоді
Складали жертви до підніжжя храму?
Навіщо відчинили нашу браму,
Змагалися до моря у ході?
Старенький лірник, що торочить він?
Він мимрить тихо й плаче, мов би з горя,
Що в наших душах спить троянський кінь,
А ми його шукаєм біля моря...
ФРАГМЕНТ
Багряна кров небес вже скрапує на землю.
Підпалює ліси, кривавить лик ріки.
Вишептує трава свою молитву древню,
Не знану нам, але одну на всі віки.
Ми сіли у саду.
Між нами повні кухлі.
Дощаний стіл рипить під ліктями, як сніг.
Захриплі голоси і язики припухлі,
І губи кривить нам якийсь нелюдський сміх.
Та що ж це з нами? Що?
Невже ми упилися?
Столітній мед загус у кухлях і пригас.
Ці втомлені слова, ці олов’яні лиця.
Ці сутінки в очах у кожного із нас.
Устаньмо, браття! Час.
Дорога нам далека.
Багряну кров небес вже всмоктують піски.
Ще тільки червонить над хатою лелека
І калюжі блищать, округлі, як миски.
Та щось тримає нас.
Ми сохнемо, мов квіти, -
Ні крикнути, ані підвести голови.
Так, наче б хтось прирік навіки нас сидіти
І слухати молитв то листу, то трави.
ДАВНЬОРУСЬКА ФРЕСКА
Ах, княжий стіл такий багатий!
Ах, там наїдків і медів!
І оксамитові палати,
І канделябри золоті!
Дружина п’яна. Князь веселий.
В ногах - ворожі прапори.
Тріщать свічки і пахнуть зела,
І свято в келихах горить.
Підпила черень гукає: "Слава!
Таки покарано загарб…"
І скарбники рахують скарб,
І сиплють в скрині у підвалах.
А дзвонарі з небес бездонних,
Підп’явши ряси до борід,
Гримлять ту вістку семидзвонно
На цілий світ, на цілий світ!..
І світ почув ті щирі дзвони ,
Що він - у мирі і добрі…
І тільки місяць був червоний -
Відбився плямою в Дніпрі.
СЕНЕКА
Нерон прислав своїх гінців.
Вони сидять в передпокої.
Їх двоє там чи, може, троє,
З наказом смерті на лиці.
Їм трохи нудно, бо вони
Ще молоді, у блиску слави,
На службі в Римської держави
Не знають страху і вини.
А я? А ти – мудрець від слів,
Пророк в розкішній божевільні.
Ти – імператорський невільник,
Що навіть вмерти сам не смів.
Кров заливає хідники.
Не вмерти страшно, а конати,
Коли мовчать усі сенати
І не стиснути кулаки.
Прощай, Луцилію. Листи
Читай мої і вір побожно,
Що істина – непереможна.
За неї хтось життям платив.
Думки згасають...
Плач рабів.
А може, сміх?
Під ложем – миші...
О небеса! Я хочу тиші.
Все інше мав і розгубив.
НЕРОН
Смішна в руках тирана ліра,
Але й страшна вона, коли
Душа розпусна, озвіріла
Гукає музу за столи.
Той, хто вирізував народи,
Немов сірник, запалить Рим.
Ще й, може, навіть риму вродить,
Прославить вогнища і дим.
І, колупаючись у носі,
Попросить білого вина.
Вінки лаврові на підносі
Чекати буде довидна.
Знов Рим обдертий, обгорілий.
Йому у п’яти жар пече.
А що ж тиран?
Забув про ліру
Й дитинно бавиться мечем.
РАБИ
Прикуті ланцюгом до голих лав,
Вони слизькі, як ті вужі, від поту.
Але гребуть.
Я сам їх вибирав
На ринку в Римі,
Щоб іти до Понту.
За безцінь закупив. Якийсь Корінф
Пригнав їх із галлійського походу.
Вони не чули під собою ніг.
І жадібно пили із Тібра воду.
Я дав їм все – і одяг, і харчі,
Соломою встелив для них півстайні.
Навідувався навіть уночі,
Допоки не одужав був останній.
А потім я привіз їх до човна,
Що пахнув духом лісу молодого.
Налив у кухлі доброго вина,
Сказав: “На нім повернетесь додому.”
Вони мені повірили. Гребуть.
Копають весла хвилю, як мотики.
Вони помруть, але пройдуть цей путь,
Щоб рідним димом берег їм задихав.
А я собі дрімаю на кормі.
Я – хитрий грек, бо знаюся на торзі.
Я вирушив відразу ж по зимі,
А повернусь до Рима аж під осінь
Із золотом, горою теплих шкур
(Мій човен йтиме важко і поволі),
З рабами, що розбили душі в мур
Брехні, безповоротності, неволі...
ХРИСТИЯНИ НА АРЕНІ
РИМСЬКОГО АМФІТЕАТРУ
-- Не бійтесь, люди. Збийтесь у гурт.
Візьміть дітей на руки і не плачте.
Пробачте світу. І мені пробачте,
Що йшли за мною, що помрете тут,
Де на арені звірі рвуть тіла,
А на трибунах – ласі до видовищ.
В їх душах спрага крові ожила.
І вже ніхто не прийде нам на поміч.
Не зрадь нас, віро щира, не зганьби!
Одна лиш ти, як Божий щит над нами.
Ми йдем на смерть крізь хтивий рев юрби.
Це не кінець, а лиш початок драми.
Знак подали.
Вже звівсь на лапи барс.
Кліть відчинили...
Укріпи нас, мужність!
Не проклинаймо тих, хто губить нас, -
Нам тіло рвуть, а в них роздерті душі...
БЛАЗЕНЬ
Я - блазень при твоїм столі.
Я - блазень біля твого трону.
Я - той, єдиний на землі,
Хто надягав твою корону.
Ти реготав до хрипоти
(Міністрів корчило від жаху).
Я той, єдиний ... Інших ти
Спровадив в ланцюгах на плаху.
Я - сміхотворець твій, маля,
Що зрідка ще тебе потішить,
Бо знає пісеньки і вірші
Про недоумка-короля.
О, той король з чужих країв.
А ти - мудрець і добродійник.
Ти, наче бог. Ти - цар царів.
Ти граєш в шахи і у війни.
Для тебе кров чужа - вино,-
Проллєш і навіть не помітиш.
Ти правиш нами так давно,
Що пережив і власні діти.
Але гряде вже судний день -
Вистава про криваве дійство.
В палаці більшає людей,
Що мовлять пошепки про вбивство.
Я, звісно, і не чув про це...
Та як покинеш світ поспішно,
Я засміюсь тобі в лице,
Бо блазням скрізь і завжди смішно.
ГРІХ САГАЙДАЧНОГО
1621 року, під Хотином, за наказом Петра Конашевича-Сагайдачного Якова Бородавку, тодішнього гетьмана Запорозького,
і його 80 прибічників зашили у мішки і втопли в Дністрі.
Їх несли геть за тілом тіло,
Услід кривавилась трава.
І в джури руки ще тремтіли,
Мов він мішки ті зашивав.
Хтось підбирав шаблі і списи,
Рушниці, мокрі від роси.
Універсал закінчив писар
І вийти дозволу просив.
А ти мовчав, дививсь на річку,
Де місць в хвилях догорів,
І думав, як поставиш свічку
Яцьку в глухім монастирі.
І як збереш козацьку раду
Там, за шанцями, де гора.
І як кричатимеш про зраду
Отих, кого ти так скарав.
Тобі повірять.
Так, повірять,
Бо ворог вдарить з гаківниць.
Та совість в грудях лютим звіром
Стрибне з затаєних полиць.
Ти станеш чорним, як руїна,
І будеш плакати у снах,
Хоч і прославить Україна
Тебе у думах і піснях.
Ти так боявся тої слави!
І був це чи не перший страх.
Бо, мабуть, знав:
Той гріх кривавий
Спливе в мішку із дна Дністра.
* * *
Тобі приносять мертві істини
І ними зважують життя.
Вони ж деревами безлистими
В минущий день твій відлетять.
І знову ти, в книжках зневірений,
Вже не дитя, та ще не муж,
Словами гострими, невмілими
Людських торкатимешся душ.
І проклянуть тебе неситії,
Болящі й страждущі в сто крат,
Коли назвеш себе спасителем,
А вчиниш, як невмілий кат.
МУЗИКА
Ця музика замешкала у Львові.
Вона живе тут, як дебела пані,
Що ніби й вийшла заміж по любові,
Хоч їй ніхто й не клявся у коханні.
Її шляхетних гордих наречених
Кістлява смерть покликала у гості.
А ті, що безталанні та нікчемні,
Послали їй м’яку й солодку постіль.
Вони її, розпещені й холодні,
Поблажливо хвалили на концертах.
В її старому і порочнім лоні
Сконало ненароджене безсмертя.
Не Лисенки залишилися – лисі,
Зодягнуті в чиновницькі мундири.
О музико, без духу і без мислі...
О музико, без талану і віри...
Василеві Левицькому
1.
Глибока ніч ця чи мілка,
Та ми її все ж переходим,
Сховавши мрії в кулаках,
А в душах – вічний жар і подив.
Бо кожен з нас давно збагнув,
Що десь у грудях, серця біля,
Ми пронесемо глибину,
Немов річки в блакитних хвилях.
Як вітер нам ламає крок!
Але у нас зухвалі вдачі.
Бо і при світлові зірок
Ми і всезнаючі, й всезрячі...
2.
Коли над тобою зімкнеться
Смерті важка вода,
Серце в дружини спіткнеться.
Зірка впаде у жита.
Друзі роботу покинуть,
Щоб на лафеті пліч
Нести твою домовину
З дня у скорботну ніч.
Добре – згадають тихо,
Зле – обминуть здаля.
Груддям присиплють віко.
Пухом тобі земля!
3.
Навчив нас плакати, а сам
Ледь-ледь зсутулений і гордий,
Пішов в трагічні небеса,
Як гуцул у високі гори.
КРОКИ
Кроки,
Важкі і легкі, як пір’їнки.
Кроки, розмірені і вайлуваті.
Кроки чужої красивої жінки.
Кроки вночі у холодній кімнаті.
Слухай уважно.
Вони не безликі.
Ходять герої і ходять лакеї.
Кроки бувають дрібні і великі,
Кроки у землю
І понад землею.
* * *
Спинити серце, як годинник,
І в тишині свого єства
Збагнути: що в тобі, людині,
Від звіра і від божества?
Твоя душа, як тінь кентавра,
Злетить і кане в непроглядь,
З чолом, де випечені тавра
Старезних присудів, проклять.
Як ми сотворені недбало!
Чи, може, наша в тім вина?
Чи в Бога глини бракувало
І він ліпив нас із багна?
Дописати коментар