МІСТО
У колисці старого каміння
Місту спиться і бачиться в сніг,
Як у нього росте коріння
Навесні.
Місту хочеться деревом стати,
Щоб пробилося листя з дахів,
Щоб воно нас могло колисати,
Як птахів.
Щоб гілками розкидистих вулиць,
Наче гусінь, повзав трамвай.
Ми б у крила свої вдягнулись.
Рай!
І були б тоді музика й танці,
Ми зреклися б страждань і сліз.
А якби й завелись засранці,
Ми їх скинули б просто вниз.
Ми б кохались під хмарами в листі
І родили крилатих дітей.
Місто спить в кам’яній колисці.
Сніг іде.
ЛЬАІВСЬКІ РОМАНСИ
I.
Нашлю на тебе вітру і дощу,
Навчу їх промовляти попід вікнами,
Що в цьому місті є сумний міщух
Одній тобі присвячений і відданий.
Забувши про розважливість і страх,
У місті з посполитими примарами,
З твоїм ім’ям щоранку на устах
На площі Ринок він торгує хмарами.
І хоч у нього крам той не беруть,
Ще й кидаються сміхом або кпинами,
Він їх шкодує:
"В них нелегкий путь.
Вони не люблять -
Значить є невинними".
А вечорами з чаркою удвох
Він розмовляє із своєю мрією.
І вірить він: в ту мить кохав і Бог,
Коли вночі схилявся над Марією.
II.
Чоловік твій найме сторожу,
Непідкупних і злих людей,
І мене, наче силу ворожу,
Чатуватиме кожен день.
Але я не прийду оружно,
Не гримітиму, як гроза, -
Просто місто засиплю ружами,
Хто б і що б мені не казав.
Ти побачиш той квіт спросоння -
Він білітиме у вікні.
Я ж стоятиму, наче сонях,
Серед вулиці вдалині.
Чоловік твій прикусить губи
І подумає: "Як він міг!"
- Одягайся тепліше, люба.
То не квіти,
То випав сніг...
3.
Згубило серце темні окуляри.
Як боляче вдивлятися у світ,
Де раптом ви з’явилися.
З-під снігу
До мене квіти промовляють в снах.
Б’ють дзвони у церквах,
Як на Великдень,
Пустельники втікають із пустель, -
Вже не псалми виспівують - романси.
За перлами пірнають хлопчаки,
Бо, може, ви їх будете носити.
Йдуть каравани
З шовком і єдвабом,
Із скринями,
Де золото й топази, -
Царі індійські шлють дарунки вам.
Ще день чи два
Й зимові солов’ї
Затьохкають вночі
На ціле місто...
ПРОБУДЖЕННЯ
Чоловіка, що зрікся свого імені,
Запроторили до божевільні.
Лікарі зазирали йому під повіки,
Обстукували коліна,
Морозили струменями води.
“Ти - Мефодій!” -
Втокмачували йому щодня.
“Та ні, я - Адам,” -
Не здавася той
І ховав лице
Від кулаків санітара…
Якось восени
За вікном його палати
Медсестра приймала
Пологи у яблуні.
Вона підстрибувала,
Щоб дотягнутися до гілки.
Він дивився на її округлі коліна
І тихо благав:
“Єво, упізнай мене хоч ти!..”
РОСІЯНИ
Росіяни у Львові вигулюють псів.
Вони – їх єдина худоба.
“Собака – друг человєка,” – кажуть вони
І навчають псів рідної мови:
“Єхалі ми с подругой с фронта. Вишлі на вокзалє во Львовє с поєзда.
“Кать, - говорю, - пасмотрі, какой красівий город. Давай здесь останємся!” Ми і осталісь…”
Росія, у хустці і святочній ватянці,
Дарма чекала на них в Костромі.
У помешканнях,
Де за вбитими газдами сохли квіти,
Вони вдихали запах чужих простирадл,
Міряли вечірні сукні,
Кахельні п’єци
розпалювали Шевченком.
На околицях тоді ще стріляли.
“Мамочка, я палучіла квартіру с окнамі на тєатр, гдє поют і танцуют.
Мєня ужє пріглашалі туда на дєнь рожденія т. Сталіна. Помнішь Катьку, мою фронтовую подругу? Так вот, ана работала в НКВД і єйо убілі. Люді здесь нехарошіє, сплошниє бандьори. Но ми побєдім!..”
Росіяни у Львові вигулюють псів.
Я надибую їх вечорами,
Старих і задиханих,
Коли повертаюсь з роботи.
Пси волочать їх життям за собою,
Як пробиті
Повітряні кульки.
ГАЛИЦЬКІ ПОПЕЛЮШКИ
Щонеділі знаходжу золоті туфельки.
Попелюшки їх гублять тепер частіше,
Утікаючи з п’яних вечірок додому,
Де їм мацали груди,
Стискали сідниці,
Сороміцькі слова шепотіли на вухо…
Хатні феї в строкатих нічних сорочках,
Витруть з губ їм помаду, як кров,
І накажуть:
Не боятися рук -
Щастя теж не безруке.
Не губити взуття
(прецінь коштує гроші).
Та й знаходять ті туфельки
Зовсім не принци,
А старі диваки
У заношених джинсах…
СУБОТА
Я приїду в суботу.
Субота - день відвідин
Стареньких батьків
І таємних побачень.
Завари для нас каву,
Поклич із саду
Оркестр цвіркунів
І постав біля ліжка
Надщерблену попільничку.
Я приїду в обід
Переповненим потягом,
У якому не має чим дихати
Від важких зітхань.
Не стрічай мене на вокзалі,
Бо ще не впізнаєш, -
У людському натовпі ми усі
Однакові.
Про те, що я близько,
Оголосять сусідські пси
І відхилена фіранка у вікні навпроти.
Коли ти відчиниш,
Я увійду і скажу:
- Пробач, я хотів купити квіти,
Та були лише ті,
Які ти не любиш...
• * * *
- Скільки ви коштуєте?
Оберемок троянд?
Келих мартіні?
Чи поїздки на море?
Так, я - цинік,
Сумна вродливице.
Бо і сам щодня продаюся
На панелях дешевих газет.
Світ, знаєте, засмердівся,
Як здохла рибина.
Треба їсти часник,
Дихати носом
І засинати відразу, як тільки
Прокидається сором.
Наша віра злягла
На сухоти в шпиталі.
Ми ще носимо їй квіти
На великі свята,
Але вже приглядаємо
Місце на кладовищі.
Їй там буде добре.
Як і нам без неї.
Головне - не втратити
Передчасно в ціні.
• * *
Навчився нікого не вчити,
Ноги у дощ не мочити,
Не падати в калабані,
Казати лиш "пане" та "пані",
Ходити, як всі, на роботу,
Вдавати, де слід, скорботу,
Не мати нічних полюцій,
Боятися революцій,
Не лазити під спідниці,
Не вірити в те, що сниться…
Набрався того - до дідька!
Не вчіться у мене, дітки…
МОЯ ДУША
Моя душа зосталась без кутка.
Її прогнали клопоти у шию
На вулицю, де пси голодні виють
І паморозь колюча на зірках.
А що робити?
Жити з нею як?
Встрявала скрізь.
Була, немов дитина.
Я став нервовий, наче маніяк.
Не міг зігнути там, де треба спину.
У інших душі - тихі, мовчазні,
Ні сповідей не хочуть, ні причастя.
Їх люблять гроші, їх цілує щастя.
Моя ж душа…
На що вона мені?
Хоч і без неї, звісно, щось не те,
Так, наче б я грішу або лжесвідчу.
Я постарів.
Душа ж іще цвіте.
Сказала прийде,
Якщо я покличу.
ВЕЧІР
Сідає сонце.
Хмар жалоба.
А місто - мокре і руде.
Його затоптана утроба
Від наших ніг, як дзвін гуде.
Час повертатитися у нішу
На гак домашній вішака,
Де ти - святий і наймудріший
Із царським скпікетром в руках.
ІСТОРІЯ ЖИТТЯ
Спочатку приходять ті, що солодять.
За ними ті, що за носа водять.
Опісля них - на руку нечисті,
Що все порахують у твому захристі.
За ними наб’ється всіляка голота,
Що має лиш очі й великого рота.
Відтак прибіжать ті, що строчать доноси, -
Опишуть, хто ти й під кого косиш.
Ти хочеш знати, що буде далі? -
Суди, пересуди, пігулки, шпиталі.
А згасить твою нещасливу зірку
Столяр, що зніме на око мірку.
ГРІХ
Мусиш розшукати ту жінку
І зізнатися, що ти її любив:
Розповісти про розмови з нею,
Яких не було,
Про листи, що ставали віршами.
Дарма, що у неї вже дорослі діти,
Чоловік-крамар
І довгі сукні, як у черниці.
Ти упізнаєш її
По вуглинках очей, -
Вони все ще шукають
Когось у натовпі.
Тепер бо ти віриш:
Невизнана перед жінкою любов -
Наче смертний гріх.
І тільки вона може
Дарувати тобі
Своє прощення.
ПРИХОДИЛИ ВІРШІ
Приходили вірші, за плечі трусили,
Просили не спати, вставати просили.
Приходила жінка, вродлива, лукава.
Поцупила розум, та серця не вкрала.
Приходили квіти – жоржини і рожі,
Хвалились: “Ми пахнемо тільки за гроші!”
Приходили друзі, пили і курили,
Вдавали із себе щасливих щосили,
Поштар забігав, щоб зізнатися тільки:
Що він у листах виправляє помилки.
Заходила Смерть.
Наслідила при дверях.
Та я те не бачив, бо власне вечеряв.
МАЙСТРИ
Усе життя допомагаємо іншим
Будувати приватні ковчеги –
Підбираємо дерево на весла,
Шиємо вітрила з порожніх мішків,
Латаємо діри у днищах.
„Ось тут спатимемо ми,
А там – коза,
Що порятує наших дітей
Від голодної смерті.
Коли прийде Велика вода,
Ми будемо у цілковитій безпеці,” –
Кажуть вони
І шкодують нам заплатити.
Ми ж посміхаємося у вуса
І робимо своє.
Бо знаємо правду:
Вода вже була
І давно їх забрала.
Ми ж достругуємо віка
Сирих домовин.
ХРОНІКА
Газети пишуть:
Зросло виробництво електричних стільців;
Вдосконалено форму кола;
Папа Римський готується
до візиту на Місяць;
Для глухих учора співав Паваротті;
Німим вже дозволено кричати;
Кити засмагають
на каліфорнійських пляжах;
При Софії Київській відкрито бордель;
Президент напився
з вождем опозиції…
Краще не знати
Останніх новин,
Бо усі вони списані
З книг Апокаліпсису.
АПОКАЛІПСИС
В робітнях зла побільшало майстрів.
Їх найняли за безцінь.
А мільйони
Під брамами, у чергах, шлють прокльони,
Бо їх не взято у пекельний стрій.
На смітниках вмирають дітлахи.
Їх народили звироднілі суки,
Що з голоду злягалися, розпуки
У ночі блуду в закутках глухих.
Черниця-смерть лише зі співчуття
Заходить у загиджені лічниці,
Щоб перетяти ниточку по нитці
У тих, хто вже втомився від життя.
Князь пітьми торжествує.
Над Дніпром
Він мій народ висвячує в погани.
Лягли сніги на землю замість манни
І тхне повітря скверною і злом…
***
Панотче! Я так рідко молюся.
Замість молитви
Я читаю Богові вірші.
Я не певний, що Він мене чує.
Але Його мовчання
Мене не пригнічує.
Бо все, що слід мені знати,
Він сказав дорогою на Голгофу.
І тому я читаю для Нього,
Затинаючись, мов дитина.
Може, хоч так Йому
Легше дивитися
На цей заюшений кров’ю світ.
ЖІНКИ
Жінок насправді не так вже й багато, -
Просто є люди, які носять сукні,
І щоранку фарбують нервові губи.
З ними можна випити і покурити,
Порозмовляти про роботу,
Футбол чи секс.
На прощання вони кажуть:
“Бувай, друзяко!
Побачимося в понеділок.”
Вдома вони вдають із себе
Дружин і мам.
Їхні діти – хворіють,
Чоловіки хропуть,
А сусіди не хочуть
Жити тихіше.
Перед сном вони читають
Ранкові газети.
Шкодують, що знову
Не пішли в театр
(Сукні старіють
У в’язницях шаф),
Нарікають на холод
В подружньому ліжку.
А в суботу вранці
Вони збираються на базар,
Як на війну.
***
...Найми ж хоч плакальниць.
Вони
Зійдуться в трепетній жалобі,
Заломлять руки і плачі
Проллються з вуст, очей умілих.
І буде смуток, як вода,
Гойдати тіла шкаралущу.
А в ній – продублена душа,
Що перейшла усі катівні,
Згадає раптом, що й вона
Була колись співуча й чула.
І, може, той умілий плач,
Як ласку, куплену у жінки,
Чи як фальшивий діамант,
Ти заховаєш біля серця
І витреш плакальницям очі...
ЧУЖИЙ
Він ходить по селу задрипаний обдертий,
Поношений картуз насунувши на лоб.
Не вміє жити він,
Але й не хоче вмерти.
Сміється вслід, коли несем на цвинтар гроб.
Той божевільний сміх нас бісить і лякає.
Ми хрестимось, плюєм, шепочем:"Сатана!"
Бо хто він поміж нас?
Іуда? Може, Каїн?
Чому він у юрбі, як привид вирина?
Ми праведно живем.
Шануєм дім і владу.
Гаруєм цілий вік за хліб і добрий гріш.
Ми горло надірвем,
Вступаючись за правду,
Маленьку, та свою,
Від іншої незгірш.
Ночами нашу плоть проймає дрож солодка.
Ми будимо жінок і тулимось до лон.
І проминуща мить, як блискавка коротка,
Відхилить брами нам в благословенний сон.
А він бере на глум потуги наші сущі,
П’яничка мандрівний, розпусник і байстрюк.
Він каже, що у нас - мозолі, а не душі,
Та ще лоби тверді - мостити б ними брук.
Не стерпимо колись.
Зберемось п’яні й люті,
Потрощимо шибки і пустим кров йому.
Горітимуть книжки, гріховні і безпутні,
І задихнеться він, покинутий в диму.
Нас жалість не пройме,
Бо ми, глухі у злобі,
Волочимо з пітьми свій невмирущий рід.
І в кожному із нас, як у живому гробі,
Похований давно
Той, хто заплаче вслід.
* * *
Налий солодкої отрути
В глибоку чашу і неси.
Співай, аби про страх забути
Чи срібла-золота проси.
Вдавай, що це - вино та й годі,
Танцюй, немов на ложе клич.
І, може, стане у пригоді
Тобі хмільна і довга ніч.
Я так втомився!
Йди до мене!
Я сам віддамся у полон.
Питво, солодке і зелене,
Віллє до жил холодний сон.
Та сміху з губ моїх не стерти.
Не тішся жінко, мстива й зла.
Я сам, я сам хотів померти
І ти мені допомогла…
* * *
Я ще встигну на вечірній потяг,
На вокзал, де не має черги,
Де з віконця каси
усміхається ввічливий ангел.
А поки що - полудень.
Попечене місто
Насуває
На самісінські очі
Картузи дахів.
Я купую морозиво
І телефоную до друзів.
Але їх вже не має
У полудневому місті.
Вони вибрались
У нескінченні мандри ще на світанку.
Дарма, що ми домовлялися
Про вечірній потяг.
МІЙ САД
Мій сад, наче мокрий плащ,
Виблискує проти сонця.
Я вчора його одягнув
Й подався до тебе в гості.
Зі мною були хрущі
Мурашки і рій бджолиний,
Пискляві пташата в гнізді
Та ще - перестрашена мишка.
Був вечір.
Періщив дощ.
І ти до мене не вийшла.
Тоді я закутався в сад
І довго блукав по місту.
* * *
У брехунів я вчився правдомовності,
У повій - коханню,
У підлих - честі,
У графоманів - поезії.
Мої вчителі були не найгірші.
Вони добре знали свої ремесла.
А те, що учень
Не схожий на них -
Це лише прикра випадковість.
Бо, хіба, хтось застрахований
Від невдач?
ЛІТО
Це літо -- хворе на сухоти.
Воно лише лікується в нас.
Тож не очікуймо від нього багато.
Бо небавом воно поїде,
Забравши з собою
Пташині базари,
Зелень лісу,
Фотоспалахи блискавиць.
І знову приплентається зима,
І буде гріти
Задубілі від холоду руки
Над димарями наших дахів.
БЕЗРОБІТТЯ
Розплатитися за пиво,
За силувану дружбу,
За сфальшовані співчуття
І зужиті поради,
Здати ланцюги на металобрухт,
Поставити три свічки
У храмі пресвятої Трійці,
Сісти у затінку бозу
І сказати:
”Тепер і ти - вільний.
Той, Хто годує
Птаство небесне
І шиє капелюшки для троянд,
Він подбає й про тебе.”
Головне -
Не дивитися на людей,
Яких везуть на службу
В обшарпаних клітках трамваїв.
БЕЗСОННЯ
Ти не любиш безсоння.
Його хворобливе полум’я
розштовхує пітьму
І тіні спогадів починають
Свій танець на стелі.
Ти затулюєш очі долонею,
Але сонце безсоння
Сходить в тобі, а не в небі.
Бог сотворив світло.
Воно -- частка безсоння.
Ти стоїш у сумному дозорі
Поміж своїх страхів.
Вони теж безпорадні заснути.
Колись,
У студентській кімнаті,
Де за стіною пили,
Різалися в дурня
І ламали у любощах ліжка,
Ти писав, мріючи про безсмертя.
Тепер ти його не хочеш,
Бо у ньому нема забуття.
* * *
Заміряні на покрустовому ложі
Кажуть, що я – зависокий.
Недолюблені і ніким непещені
Вважають мене ловеласом.
Лікар каже, що я
Забагато палю,
Священик – замало молюся.
Сусід зневажає мене за те,
Що я з ним не хочу випити.
Двірничка підозрює мене
У крадіжках опалого листу.
Політики мають мене за йолопа,
Генерали –
За небезпечного пацифіста.
І тільки син каже:
“У мене чудовий татко.
Він так рідко зазирає
У мій щоденник”.
* * *
І податок геройства, і мито страждань
З нас здирають, мов шкіру старі пердуни.
Я ж волію загинути в війнах кохань.
А на інших нехай помирають вони.
Гей, музики!
До біса і марші, і гімн!
Я найкращий парламент віддам за бордель.
Я кохаю жінок, чисте сяйво колін,
Недоторканість перс і волосся руде.
А коли моє серце прохромить інфаркт
І душа моя рушить між зір і комет,
Бог у Книзі буття так опише сей факт:
«Що ти з нього візьмеш?
Він був просто поет…”
ПОЛІСЬКИЙ КНЯЗЬ
Гладкий чоловік із пещеним черевом,
Бородою Мойсея й очима цапа,
Повчає тебе у системі стерео
І мне твою душу в пухнастих лапах.
Слова його схожі на карамельки.
Їх смокчуть вдатні лакеї й слуги.
А він їх пхає тобі до пельки,
Щоб ти конав від ганьби і туги.
В твоїй німотності – біль без сорому.
І ти гидуєш хлібами блазня.
Тобі не можна схиляти голову –
Спаде корона поліського князя.
Дописати коментар