Після завершення останніх президентських виборів в Україні мені до певної міри стало навіть дещо жаль росіян. Ті пристрасті, що упродовж останніх місяців кипіли у російських ЗМІ щодо українських справ, ту хворобливу заангажованість московських медійників, політиків та звичайних росіян у боротьбу між кандидатами в президенти важко пояснити звичайною сусідською цікавістю.
Я також не вірю в те, що подібну реакцію російського суспільства можна було організувати із Кремля. На таке не вистачить ані грошей, ані влади. Ні, більшість росіян вболівали за результат наших виборів щиро і зовсім з інших причин.
Про одну із них і, мабуть, найголовнішу згадує такий собі дописувач на російському інтернет-форумі, на якому (як і на усіх інших форумах Росії у ці дні) дружньо лаяли «хохлов» і «бандеровцов». Аргументуючи думку про те, чому Україна не повинна бути незалежною, молодий росіянин написав: «Ведь Украина – главнейшая часть России». Ось він ключ до розуміння сучасної російської душі. Росіянам бракує України. Без нас вони почуваються неповноцінними. Але їм бракує не просто території, наших фабрик, заводів, хліба. Скоріш за все, вони не можуть змиритися із тим, що втрачають право бути співучасниками нашої історії, культури, зрештою, нашої європейськості.
Історики довели, що освіта і наука в Московію прийшли із колонізованої України. Бо у часи, коли Петр І стриг бороди неграмотним російським боярам, в Україні вже давно діяла початкова освіта у селах, були вищі школи, а діти заможних українців навчалися у Європі. І тоді, як зрештою і сьогодні, українці почувалися самодостатньою нацією, із власними культурою, мовою, Церквою і військом. У важкі хвилини своєї історії вони шукали собі тільки союзників, але аж ніяк не «старших братів». І навіть три століття панування Росії не змогли знищити відчуття отієї самодостатності. Скажімо, українцям нині байдже до політичного, громадського, культурного життя в РФ. Ми не вболіваємо за результати російських виборів, і не переймаємося перманентною війною на Кавказі.
Натомість у росіян виробилося почуття духовної залежності від України. І в цьому є свій резон. Тільки із Україною вони можуть називатися християнською державою. Адже половину своїх приходів РПЦ має на території України. Тільки із нами вони мають шанс зберегти свою «слов'янскість» - за підрахунками деяких міжнародних організацій, до середини нинішнього століття число росіян-мусульман зросте до 50 відсотків від усього населення РФ. Зрештою, єдність із Україною – це ще й найголовніший доказ тої «слов'янськості» для Росії. А отже й причетності до західної цивілізації. Не випадково ж російська еліта старанно плекає фальсифіковану Катериною ІІ історію «государства Российского», соромлячись його монголо-татрських коренів.
Можна було б згадати ще й про те, що Росії сьогодні вкрай потрібні українці-вояки, українці-науковці (росіяни самотужки ніяк не навчать літати свою «Булаву»), українці-робітники. А ще ж у мільйонів росіян волають українські гени, які непомильно відчувають, де їхня давня батьківщина...
Тому нам аж ніяк не позбутися хворобливо-пристрастного вболівання росіян за наші внутрішні справи. Росія залежна від нас передовсім духовно. У цьому сенсі Україна – її старший брат. І немає на те ради.
Василь Терещук, 2010р.
P.S.
Я написав цей текст рік тому. Але він, здається, не втратив свої актуальності. Росія посилено ісламізується. На сході на неї напирає Китай. Путін і Мєдвєдєв заробили величезні гроші, але державу вони втрачають.
І московський піп Кирило метається між Москвою й Україною, розуміючи, що навернути кавказців і китайців у православ"я його церква не зможе. Та й так звана слов"янська частина Росії потребує євангелізації. Бо церков і приходів там - як кіт наплакав. Тому Кирило й плекає ідею "руського міра", прагнучи керувати тисячолітніми християнами - українцями.
Нам треба чітко усвідомлювати в цій ситуації свої переваги. На фоні деградуючої Росії ми вже сьогодні виглядаємо достатньо міцною і справді європейською та християнською державою.
Я також не вірю в те, що подібну реакцію російського суспільства можна було організувати із Кремля. На таке не вистачить ані грошей, ані влади. Ні, більшість росіян вболівали за результат наших виборів щиро і зовсім з інших причин.
Про одну із них і, мабуть, найголовнішу згадує такий собі дописувач на російському інтернет-форумі, на якому (як і на усіх інших форумах Росії у ці дні) дружньо лаяли «хохлов» і «бандеровцов». Аргументуючи думку про те, чому Україна не повинна бути незалежною, молодий росіянин написав: «Ведь Украина – главнейшая часть России». Ось він ключ до розуміння сучасної російської душі. Росіянам бракує України. Без нас вони почуваються неповноцінними. Але їм бракує не просто території, наших фабрик, заводів, хліба. Скоріш за все, вони не можуть змиритися із тим, що втрачають право бути співучасниками нашої історії, культури, зрештою, нашої європейськості.
Історики довели, що освіта і наука в Московію прийшли із колонізованої України. Бо у часи, коли Петр І стриг бороди неграмотним російським боярам, в Україні вже давно діяла початкова освіта у селах, були вищі школи, а діти заможних українців навчалися у Європі. І тоді, як зрештою і сьогодні, українці почувалися самодостатньою нацією, із власними культурою, мовою, Церквою і військом. У важкі хвилини своєї історії вони шукали собі тільки союзників, але аж ніяк не «старших братів». І навіть три століття панування Росії не змогли знищити відчуття отієї самодостатності. Скажімо, українцям нині байдже до політичного, громадського, культурного життя в РФ. Ми не вболіваємо за результати російських виборів, і не переймаємося перманентною війною на Кавказі.
Натомість у росіян виробилося почуття духовної залежності від України. І в цьому є свій резон. Тільки із Україною вони можуть називатися християнською державою. Адже половину своїх приходів РПЦ має на території України. Тільки із нами вони мають шанс зберегти свою «слов'янскість» - за підрахунками деяких міжнародних організацій, до середини нинішнього століття число росіян-мусульман зросте до 50 відсотків від усього населення РФ. Зрештою, єдність із Україною – це ще й найголовніший доказ тої «слов'янськості» для Росії. А отже й причетності до західної цивілізації. Не випадково ж російська еліта старанно плекає фальсифіковану Катериною ІІ історію «государства Российского», соромлячись його монголо-татрських коренів.
Можна було б згадати ще й про те, що Росії сьогодні вкрай потрібні українці-вояки, українці-науковці (росіяни самотужки ніяк не навчать літати свою «Булаву»), українці-робітники. А ще ж у мільйонів росіян волають українські гени, які непомильно відчувають, де їхня давня батьківщина...
Тому нам аж ніяк не позбутися хворобливо-пристрастного вболівання росіян за наші внутрішні справи. Росія залежна від нас передовсім духовно. У цьому сенсі Україна – її старший брат. І немає на те ради.
Василь Терещук, 2010р.
P.S.
Я написав цей текст рік тому. Але він, здається, не втратив свої актуальності. Росія посилено ісламізується. На сході на неї напирає Китай. Путін і Мєдвєдєв заробили величезні гроші, але державу вони втрачають.
І московський піп Кирило метається між Москвою й Україною, розуміючи, що навернути кавказців і китайців у православ"я його церква не зможе. Та й так звана слов"янська частина Росії потребує євангелізації. Бо церков і приходів там - як кіт наплакав. Тому Кирило й плекає ідею "руського міра", прагнучи керувати тисячолітніми християнами - українцями.
Нам треба чітко усвідомлювати в цій ситуації свої переваги. На фоні деградуючої Росії ми вже сьогодні виглядаємо достатньо міцною і справді європейською та християнською державою.