Підперезатись словом, як шахід

Ельчина Іскендерзаде

 Із цьогорічного форуму видавців я приніс небагато книжок. Серед них - збірочка азербайджанського поета Ельчина Іскендерзаде "Кольори часу" в перекладах киянина Сергія Грабаря. Власне Сергій попросив мене прийти на презентацію гостя із Баку, ніби передчуваючи, що десятки інших подібних заходів, які відбувалися у ту ж годину поруч у місті, відберуть у них слухачів. І він мав рацію.

Послухати Ельчина прийшла жменька людей. А тим часом азербайджанець виявився навдивовижу цікавим поетом. Його твори перекладено на понад 30 мов. Влада його країни виділила поетові стипендію, щоб він пропагував рідну культуру за межами Азербайджану. Річ просто нечувана в Україні. Вірші Ельчина було цікаво слухати і коли він читав їх рідною мовою (майже речитативом), і коли Сергій Грабар читав переклади українською.

Я помітив, що двічі у почутих віршах було згадано шахідів. Без засудження, із співчуттям. Схоже. образ шахіда вже навіть опоетизовано у мусульманських країнах. Це у Москві шахіди - злочинці і фігуранти кримінальних хронік. Для мусульман вони - герої. Згодом, я довідався, що Іскендерзаде - вихідець із Нагірного Карабаху. У його рідному містечку сьогодні господарюють вірмени. Відтак і сам Ельчин може почуватися шахідом. Тільки він підперезаний не вибухівкою, а словами.

Про Ельчина я розповів журналістові Віталію Портникову, із яким минулої неділі ми поїхали в Унівську лавру. (Віталій дуже хотів побачити монастир студитів.) Мусульманам можна позаздрити, бо вони мають хоч якийсь ідеал - шахідів, що віддають свої життя задля батьківщини. А що сьогодні виношують українці? Чим заряджені наші душі? 

Віталій посміхнувся і зауважив, що нам самогубці-убивці не потрібні. як, зрештою. і будь-яка війна.
Війна і справді непотрібна. Але тотальна відмова від спротиву новому режиму мала б нас лякати не менше, аніж перспектива шахідизму. Політична капітуляція урешті призведе до смерті нації...
Василь Терещук