САНАТОРІЙНА ЗОНА

Того літа я поїхав у санаторій в Немирові, що на Львівщині. Коли нарешті припаркував машину просто поміж сосен, зрозумів, що можу відключити мобільний телефон, одягнути футболку, взути найлегші постоли, щоб досхочу блукати стежками цього лісу, де під соснами ціле літо ростуть боровики...

Про ванни і панни

Кожен новий гість у санаторії – камінець, кинутий у дзеркальне плесо лісового озера. Спочатку від його появи тут ще розходяться кола: він заголосно говорить, роззирається навсібіч. Та вже через день-два людина розчиняється у спокійних водах курорту, перейнявши повадки лінивої рибини, рух якої визначають розклад загалом приємних медпроцедур та чітко визначені години планової годівлі.

Передбанник до кабінок із сірководневими ваннами, поліклініка, величезна їдальня і кінозал, що о дев”ятій вечора блискавично перетворюється на дансинг-клаб – ось, мабуть, й усі місця, в яких примусово-добровільно збираються гурти курортників.

Бачили б ви уранці їхні страдницькі обличчя! Із рушниками в руках чи в пластикових торбинках вони ледь волочать ноги до будинку, від якого за милю відгонить протухлим яйцем. Запах сірководню не належить до вельми приємних. Але на тому світі, у пеклі, гадаю, смердить стократ гірше. І не лише сіркою. Відтак курортники терпляче чекають у черзі, щоб врешті зануритися у рідину, яка, виявляється, лікує суглоби, судини, шкіру, розгладжує рубці, зморшки та ще повертає чоловічу міць. П”ятнадцять хвилин лежання у теплій ванні розморює і навіює думки про вічне. Вже через два-три дні ви перестаєте зважати на гул потужних помп, що нагнітають воду у судини труб. Щезає дратівливість, тривога. Одягнувшись після купелі, ви ідете на вулицю, де вмощуєтеся на лавці, грієтеся на сонечку і розглядаєте велетенського дуба, якому цьогоріч виповнився 421 рік. Підземні соки, збагачені сірководнем, мабуть, і йому пішли на користь. Вам стільки навряд чи протягнути. Але принаймні совість буде чистою: ви до цього прагнули...

Після обіду курортників немов підмінюють. Данину здоров'ю чемно сплачено. Настає час його вживати, тільки обережно, упівсили. Прогулянки парком, що несподівано переходить у ліс, прохолодні ванни у лісовому озері за межами санаторію, безтурботні розмови із супутницями чи супутниками і навіть чаркування. А після вечері – кіно і танці.

Мій випадковий сусід по ванні, вже старший пан, що слабує на ноги, танці має ледь не за якийсь медичний тест. „Я вже лікувався тут у травні. Прийняв шість ванн, але біль у ногах не минув, - розповідав він, хлюпаючись у воді. – А ось вчора пішов на танці, покрутився у вальсі - і нічого. Не болить!” Він не міг бачити моєї посмішки. Мені ж прийшло на гадку, що у вальсі він кружляв аж ніяк не із сивою бабцею зі Львова, яка, очікуючи своєї черги на купіль, розповідала сусідам про пережиті страждання своєї родини під час російської окупації.

Серед курортниць багато самотніх молодиць, Деякі із них прогулюються із старшими панами стежками санаторію вже через день після приїзду. Відтак курортних романів тут не бракує. Але згадують про них натяками і жартома. Як і про корінь калгану, що його деякі курортниці знаходять і відкопують у лісі, щоб вдома зробити із нього цілющий напій для своїх мужчин. Бо відпускати їх на лікування сірководневими водами їм після санаторію стає якось лячно...

Сопілка Пана

Після півночі, при світлі низьких зірок, у хащах немирівського лісу часом можна розгледіти тінь Пана, давнього бога язичників. Ось під його ратицями тріснула суха гілка. Але тільки хмари цвіркунів у відповідь зчиняють неймовірний галас. Сховавшись за старезним дубом чи поміж сосен, він довго розглядає темні вікна санаторію, розмірковуючи, чи варто йому грати на своїй сопілці. Бо зморені за день курортниці навряд чи вибіжать, щоб на лісовій галявині розпочати забутий танок під зорями. А поет, що такої пізньої години димить цигаркою на балконі свого номера, Пана не цікавить. Він знає, що той і так перебуває під його владою...

Давньогрецького божка у немирівському лісі я розгледів після того, як прочитав у санаторії роман англійського лорда Едварда Дайсені. Своє „Благословення Пана” той написав ще у двадцяті роки минулого століття. У романі ідеться про поразку вікарія англіканської церкви у селі Волдінгу. Усе почалося із того, що сільський хлопчак змайстрував сопілку і почав грати якісь дивні мелодії, сповнені чарівного магнетизму. Спів сопілки кликав ночами на пагорб до лісу спочатку тільки молодь.

Але потім до них приєдналися усі односельці. Селяни на очах ставали язичниками, і усі зусилля вікарія повернути їх у лоно церкви були марними. Урешті він і сам пішов на лісовий пагорб, де першим на очах громади приніс у жертву Панові бика. Поступово люди переселилися до лісу, де зажили життям своїх давніх предків. Вони поступово втрачали зв'язок із цивілізованим світом. Бо усе, чого вони потребували, знаходили серед живої природи.

Зізнаюся, мене зачарувала ця романтична історія про масову втечу від цивілізованого світу. Лорд Дайсені написав її на початку минулого століття. Світ тоді вже пережив жахливу війну. Але грізний поступ цивілізації тривав, нагнітаючи страх і тривогу у душі європейських інтелектуалів. Багато із них, розчаровані прогресом, шукали рятівний шлях для людства. У майбутньому, що скреготало металом, його не було. А минуле чарувало простотою сільського буття, єдністю із природою, що зцілювала і врівноважувала душу.

Відтоді ми пережили ще одну війну, тиранію нацизму і комунізму. Світ сьогодні не став затишнішим і більш справедливим.У ньому важко дихати, а в хлібі насущному ми усе частіше знаходимо трутизну відходів прогресу...

Тут, у немирівському лісі, не хочеться думати про життя за брамами санаторію. Чисте повітря, настояне на хвої, очищає від думок про клопоти. Помітив, що вечорами мені неприємно переглядати по телевізору новини. Звіти із вистав політичних ляльок у Києві вже навіть не смішать. Інші ж новини підібрані за принципом „А ми вам покажемо ще страшніше”. Ні, дякую, краще вже спостерігати за численною родиною сосен біля балкону мого номера. Вранці до них прилітав дятел, обстукав кілька стовбурів і подався далі. „У вас чудове здоров”я”, - сказав він соснам на прощання. А може, це мені лише причулося...

Видіння раю

Цілком імовірно, що моїй покійній бабусі Дарії цей куточок світу у Немирові міг би видатися раєм. Тиша, більш-менш комфортний побут, взаємна приязнь курортників, увага до здоров”я... Вона померла надто молодою, переживши війну, переселення у повоєнний голодний Крим, повернення на знищене комуністами колись заможне обійстя на Волині. 

Я часто згадую свою бабу Дарку. Вона уміла запрягати коня, орати і косити. Це вона врятувала мене, малого, коли я, переходячи повноводний рівчак, послизнувся на кладці і шубовснув з головою у воду. Сподіваюся, що її душа, покинувши пекло важкого життя, віднайшла урешті свій рай...

Видіння раю, як місця вічної винагороди за праведне життя і любов до Бога, приходило до багатьох святих. Письменники ж часто описують рай із гумором. Так, як скажімо, Умберто Еко. „Учора, синку, я бачив у сні твою покійну матір, - каже один із його героїв. – Вона - у раю. На що схожий рай? Він - як наша стайня, тільки трохи чистіший”.

Немирів, звісно, не рай. І деякі курортники почуваються тут знудженими. „І навіщо я прихопив із собою тенісні ракетки, - скаржився один із них своєму мобільному телефону. – Прикинь, тут, виявляється, немає кортів. Взяв книжку у санаторійній бібліотеці. Але тут та-а-а-ке повітря, що читати неможливо”.

І справді. тенісних кортів тут іще не збудували. Є лише футбольне поле. Але якщо вони тут колись з”являться, разом із іншими модними і галасливими атрибутами цивілізації, то мені доведеться сутужно. Треба буде знову шукати місце для втечі, де під мерехтливим світлом зірок блукає у лісовій хащі Пан...
Василь Терещук