Здається, навесні 1981 мій однокурсник Василь Левицький запропонував поїхати до нього додому у Красне (Надвірнянський район на Франківщині), щоб покосити траву біля хати. Косу тримати я умів. Тому радо погодився.
Добралися ми до його села під вечір. Василевих батьків вдома не було - поїхали прополювати буряки десь аж на Харківщину. Гуцули у ті роки бідували. І поїздки на заробітки рятували їх від злиднів.
Отож ми повечеряли в літній кухні тушкованим м'ясом із знайденої на полиці банки, покурили. Потім повісили на двері кухні замок і подалися до хати спати. Бо вранці на нас чекала косовиця.
Та ранок наш почався не з кави і махання косами.
Ми вийшли на ганок і отетеріли. У літній кухні хтось люто бив посуд, товк чимсь важким по столі і мисниках. Ми з острахом підійшли до кухні. На її дверях висів замок. Вікна - цілі. Василь кинувся до хати по ключ від замка. А я швидко розглянувся по обійстю і побачив гарні вила.
Саме з ними в руках я й стояв, чекаючи на погромника, якого мав виштовхати з кухні Василь. Натомість він виніс на вулицю рудого котика із скляною банкою на голові.
Кіт хотів поласувати залишками нашої вечері. І потрапив у пастку.
Він вже конав. Ми намагалися вирвати його голову із банки. Але у нас ніц не виходило. У мене промайнула рятівна ідея.
"Де ваша сокира?" - запитав я.
"Десь там, біля дровітні", - показав напрямок для пошуку Василь.
Я таки знайшов сокиру. Та в останній момент доля змилосердилася над котом. Василь звільнив його голову від банки. Кіт, не подякувавши нам, миттю щез у кущах.
Я стояв розгублений із сокирою в руках. Неподалік у траві лежали ще й грізні вила.
"Що ти хотів робити тією сокирою?" - захлинаючись від сміху, допитувався у мене Василь.
Нами опанував несамовитий регіт. Він не покидав нас цілий день.
Того ранку я ще встиг надщербити, позичену у Василевого сусіда косу. Бо, як сам вже переконався, у Карпатах під травою чомусь трапляється каміння.
Дописати коментар