Поезія має апелювати до почуттів
ледь не на рівні підсвідомості і творитися для людей, яких її автор бачить і
знає. Про це каже львівський поет, перекладач Василь Терещук, який зустрічався
із своїми читачами в Івано-Франківську з нагоди виходу його нової збірки віршів
«Потяг до Львова».
Якими були студентські роки поета? В
якому середовищі він формувався? Яку роль в його житті відіграли Роман
Іваничук, Ліна Костенко, Василь Левицький? Чим відрізняється польська поезія
від української? Зрештою, що таке в розумінні поета Час? Про усе це та трохи
більше - у розмові з Василем Терещуком.
– Пане Василю, під час навчання
у Львівському державному університеті ім. Івана Франка Ви відвідували
літературну студію “Франкова кузня”. Чи можете розповісти про неї детальніше?
Як саме туди потрапили, разом із ким?
До
“Франкової кузні” ми потрапили разом з Василем Левицьким, моїм студентським другом. Він
витягнув мене з товариства однокурсника, який пояснював,
чому в мене погані вірші. Бо уже нібито
побував на якомусь зібранні юних поетів і все
знав. В одному із його віршів були геть нові для мене
слова, наприклад, “закосичена” осінь… Я міркував
собі, що й слів таких не знаю, не те, що ними писатиму. Тут залітає Василь Левицький, виводить мене у коридор гуртожитку і кричить: “Кого ти слухаєш?!”
Відтоді ми потоваришували.
Знайшли “Франкову кузню”, уніерситетське об’єднання, де збиралися студенти з різних
факультетів. Була там Галина Пагутяк, був, по-моєму, Роман Піхманець, Віктор Неборак, Віра Кіш, Ірина
Вовк, Олександр Вільчинський, а дещо пізніше Євген Баран. Це було дуже
важливе і рятівне для нас середовище. Бо те,
що нам викладали на парах, – а це ж факультет журналістики, комунізм,
ідеологія, – було підготовкою до роботи в комсомольській і партійній пресі. Ми
читали твори Лєніна і конспектували їх. Без цього ти не міг здати екзаменів. А
ще були «стукачі».
У мене, наприклад, зникали зошити з віршами в
певний момент. Якось прийшов з пар, – шукаю
зошит, хочу щось записати. Нема зошита. Все обшукав у кімнаті, що було моїм:
ліжко, шафу і тумбочку. Не знайшов. А за кілька днів цей зошит з’явився на
старому місці. Тобто його брали люди з так званого «першого відділу», перечитували…
Так,
ми мали своє, вужче середовище, у якому тісно
спілкувалися – я, Василь Левицький, Віктор
Неборак. Нас інколи називали “Руською трійцею”, бо ми
дуже трималися купи, багато виступали у
студентських авдиторіях. Без сумніву, на
«Франковій кузні» нас тримали під контролем. З нами завжди був один з доцентів кафедри української
літератури. Він нічим нас не “накачував”, не вчив писати про Лєніна, просто виконував функцію
наглядача. Часом приходили інші викладачі,
виступали… Сьогодні, на жаль, «кузні» вже
немає. Недавно я навідувався до університету, намагався
зустрітися зі студентами-журналістами, філологами.
І знову переконався, що відомих людей, зокрема і на кафедрах вишу, багато, але
доброго творчого середовища для студентської молоді
нема. У часи Грицька Чубая студенти
університету видавали підпільний журнал «Скриня». Туди дописували
ще Віктор Морозов і Олег Лишега. Усіх їх потім позвільняли, повиганяли… Можливо, і зараз десь пишеться
своя «Скриня»
(жартує, - ред,), але поки що про
це нічого невідомо.
– Чи можете розказати нам трохи
більше про Василя Левицького?
Він був старший від мене. На той час вже закінчив Бродівське
педучилище. Вчителював кілька місяців, потім
його забрали до війська. Коли я прийшов, він уже вчився пів року на вступних підготовчих курсах для тих, хто
відслужив. Для них були там невеликі пільги, дехто
був комуністом, то взагалі мав переваги при вступі.
Василь комуністом не був. В університеті він став для мене старшим
братом, біля нього я почувався упевненіше... Я з ним попервах ще тою смачною мовою говорив, як на
Волині: /пойазд/, /йегода/. Писав
правильно, але ж розмовляв як вдома – і він з
мене по-доброму сміявся.
– У Вас на Волині ще збережені
і дифтонги?
Так, є воно. Правда, тепер,
коли приїжджаю на Волинь, мені кажуть, що я галичанин. Наголоси вже зовсім
інші. Кілька місяців мені довелося дуже тяжко переключатися, не так писати, як саме
розмовляти. Бо воно в’їдається і того важко позбутися. Василь писав прозу. Ми не були
конкурентами – це теж важливо. З Небораком також
добре ладнали, він
писав трішки в іншому ключі, проявивши одразу
себе міським поетом, урбаністом. А я ще перебував у цій своїй волинській, поліській
стихії. Усе у тій дружбі було гармонійним. А
тому, що один був старший, мав досвід і служив у
війську, другий був міська дитина, я з села.
Вночі, десь там на кухні в гуртожитку Василь писав
свої новели. Перший,
хто їх читав, був я. Ми обмінювалися: я читав
йому вірші – він мені новели. Відтак ми почали
шукати, як і де друкуватися. Тоді була редакція журналу «Жовтень», тепер
«Дзвін». І якось я кажу Василеві: хочу тебе познайомити з Романом
Іваничуком. Він заперечив: як, та це ж сам Роман
Іваничук, завідувач відділу прози! Але мені було байдуже, бо я боявся тоді іншого редактора, якому мав вірші занести. У
редакцію письменники приходили десь перед обідом.
Іваничук зранку, як правило, писав і з’являвся на роботі ближче до першої. І ми
його підстерегли. “Романе Івановичу! – гукаю, хоч уперше його
бачу. – Це Василь Левицький. Ми
студенти-журналісти. Левицький – наш найкращий
прозаїк в університеті, будь ласка, візьміть, почитайте його новели”. Василь стоїть, тремтить. Звісно, він трішки вдавав страх, але дійсно хвилювався. Іваничук
подивився на нас скоса, та рукопис взяв:
хлопці молоді, симпатичні,
ще й пишуть. По Василю було видно, що він гуцул.
За кілька днів Василь до Іваничука прийшов, а той йому каже:
“Друкуємо”... Перша
новела Левицького була про хлопчика, який пас корову. Почалася гроза, і він ту
корову, пошкодувавши, сховав у печері.
Іваничукові це дуже сподобалося, до того ж, описи
– у Василя мова була дуже гарна. Іваничук був
від нього в захопленні. Нам відкрилися двері в Спілку письменників, ми вже ходили туди. Хоча завжди дотримувалися дистанції, поважали старших. У таких людей як Іваничук, не було зверхності. Роман Іванович був блискучий оповідач, з ним було цікаво сидіти, випити
ще якусь чарку, посміятись. Він був членом приймальної комісії Спілки письменників у Києві.
Коли мене до Спілки приймали, то справа
вирішувалася саме на тій комісії. Іваничук приїжджає з Києва, каже: “Василю, приймати вас до Спілки
не хотіли, але Ліна Костенко рецензувала вашу книжку і наполягла, що прийняти вас треба. Вона всіх переконала.
З цим я вас і
вітаю”. Тож
я, можна сказати, хрещений Ліни Костенко. Так
само і у Василя тоді вийшла перша книжка, його
прийняли. А потім сталася ця трагедія. Василь
загинув… Так, ми втратили дуже доброго
письменника, прозаїка. Шкода, що він так мало написав.
– Весь той час ви трималися
все-таки втрьох?
Так,
доки вчилися. У 80-ті роки Спілка письменників разом з
ЦК комсомолу намагалися контролювати таких людей, як ми. Нас збирали на
семінари для творчої молоді. І ми там перезнайомилися з людьми з різних
куточків України. Було спілкування живе: то в Києві, то в Тернополі, одного
разу в Ужгороді. З’їжджалися в Ірпінь, у Будинок
творчості, і вечорами десь там сиділи в
кімнаті, трохи випивали й читали один одному вірші, спілкувалися. Потім зв’язок втратився...
Недавно я знайшов у мережі Володимира Шкурупія
з Полтавщини. Він у 80-ті був молодим прозаїком. Раптом дивлюся:
Шкурупій - архієпископ ПЦУ!.. Письменник і архієпископ ПЦУ. Ми тільки тепер знову
сконтактувалися. Він змінив ім’я, вже не Володимир, бо тепер владика. Думаю собі: “Як до тебе звертатися?”
– і запитую його. “Володимир, – каже, – нормально…”
– А могли би Ви когось, пане Василю, назвати
своїм літературним наставником?
Літературним
- ні. Ми якось у той час, коли формувалися, один одного наставляли. Але людини,
яка би брала, вичитувала, оцінювала, повчала… По суті, читачі, слухачі є
найкращими наставниками. Їхня реакція. У ті роки, пригадую, ми приходили в
авдиторію, до, наприклад, студентів-медиків, яким взагалі була до одного
місця поезія. Викладачі їх насильно
зібрали, сказали: сьогодні у вас зустріч з письменниками молодими. І ти
виходиш, починаєш читати. Якщо ти погані вірші написав, вони тебе далі слухати
не будуть. Але, як правило, коли ми починали читати, вони всі замовкали, і до
кінця стояла тиша. А потім з деякими дівчатами можна було вже й на каву піти.
– Як Ви визначаєте тональність
поезії? Вона має щось підказувати співрозмовнику чи цілком пояснювати світ з
його законами?
Знаєте,
я не люблю дидактичної поезії, дидактичної літератури, яка щось комусь вказує.
Поезія, мені здається, має працювати на рівні підсвідомости, певних натяків,
підказок людині, як їй це розуміти або як їй це ловити на рівні почуття.
Поезія, власне, апелює до почуття в першу чергу. Якщо ти навіть вживаєш точні
слова, метафори, вони мають вібрувати з душею, умовно кажучи, іншої людини, і
вона щось також відчуватиме. Не обов’язково те ж саме, що й поет, але те, що її
хвилює і спонукає відчувати світ по-іншому, розуміти його трошки по-іншому.
– Якою мірою сама людина (автор
і читач) має бути присутньою в поезії?
Поезія
має бути наповнена людиною. Вона має писатися людиною і писатися, як на мене,
для людей, яких поет бачить десь там перед очима. Він уявляє, що ці люди будуть
його читати, це важливо. Тому що так він одразу вибирає тональність, вибирає
слова, рівень світогляду. Можна писати дуже просто, думаючи, що це прочитає
більшість. Можна писати складніше, апелюючи до метафор культурних, до античного
світу, до середньовіччя чи ближчої історії, до якихось мистецьких речей. Я
перекладаю зараз польську поетесу, яка видала цілу збірку, під назвою «Поза
рамками». Вона бере картину і пише поезію про те, з чим асоціюється для неї ця робота.
Асоціація може бути абсолютно протилежною до картини, але саме так ця поетеса
розширює рамки, або їх взагалі ламає. Поезія — це завжди своєрідний вихід поза
рамки.
– Кого з польських поетів Ви
сьогодні могли би порадити до читання?
Інший
назвав би Шимборську. Я до неї ставлюсь прохолодно. Вона дуже класична. Хоча
вона, на відміну від інших поетів, дуже довершена у своїх верлібрах. Гарні
польські поети є: Тадеуш Ружевич; Збіґнєв Герберт, до речі, у Львові народився;
Адам Загаєвський, - зараз перекладаю його вірші, які мені подобаються. Він теж
народився у Львові, хоч жив там лише кілька місяців, але постійно повертався в
думках до Львова. У нього є і збірка про це (“Jechać do Lwowa”, Лондон, 1985. – Ред.) Ще є
сучасні польські поетеси, такі як, наприклад, Малгожата Божешковська чи Луцина
Семінська. Чим цікава польська поезія? Мені здається, що сучасні польські поети
не намагаються здивувати метафорою чи якимось ефектним закінченням.
Найголовніше - донести свій настрій. “Отак я це відчуваю, отак я це бачу”. Тому
для них не є важливим, щоб дати віршові гарне обрамлення, вкласти глибші
підтексти.
– В одному з інтерв’ю Ви
зауважили: «Коли не знаходжу, що б доброго прочитати, сідаю і пишу вірш». Чи
пригадаєте тепер рядки, написані саме в такі моменти?
Це почалося вже давно. Колись я прийшов
додому, а дружина шукає малому синові, щось
почитати. У нас були якісь
дитячі книжки, але дружина казала: “Мені це не
подобається, дитині цього читати не буду”. Тоді сів за стіл і написав:
Якось
взимку на дзвіниці
Повсідалися
синиці,
І
відтоді аж донині
Дзвони
в нас дзвінкі і сині.
Або:
Їхав
рак до краба в гості
Поклонитися
їх мості.
Виліз
раком рак із річки
Попід
кущики, порічки.
Коника
спіймав у лузі,
Запрягати
став їх, друзі.
Віжки
в рака з павутинок,
А
хомутики з травинок.
Тільки
рак їх взяв у клешні,
Як
потнув ураз, сердешний.
Плакав
рак у три хустини –
Не
потрапив на гостини…
Каже син, що ці вірші він досі пам’ятає. А
вже тепер я внукам їх читав. Ще дещо писав для дітей, але невелике. Я обіцяв, що не буду мучити
малечу своїми книжками, коли стану старим дідом. Чомусь люди думають, що коли тобі сімдесят і
ти маєш онуків, то треба книжки для них
видавати. Треба, але не всім.
– Тобто видавати збірку дитячих
поезій Ви ніколи не планували?
Ні, я включав їх у попередні збірки. Та і не в тому справа. Мене часом
діставало те, що я читав в інших поетів. Є
хвиля графоманії. Ти хочеш прочитати щось
добре, а натрапляєш на неї, думаєш: Боже, ну
як так можна писати? Свого часу сідав і дійсно
щось писав своє на противагу. Через те і сказав, що коли не маю, що почитати, пишу своє. В
тому є і жарт, і
трохи правди.
– За Вашими словами, першим
сильним жанровим захопленням для Вас була пригодницька фантастика. Чи хотіли би
Ви самі щось написати у цьому жанрі?
Фантастику я читаю ввесь
час. Якби я міг написати краще, ніж Станіслав Лем, то написав би. А те, що писалося в дитинстві, в шостому класі, було під
впливом якихось книжок. Я теж хотів писати про подорожі на Марс, на Венеру. Зараз навіть тих
письменників не зможу пригадати, але це були наші українські
письменники-фантасти. Чому фантастика, чому
Станіслав Лем? Тому що це глибокий психологізм, це масштабна уява, тому що
фантастика в певні моменти життя допомагає втекти з цього реального світу, в
якому зовсім не фантастично буває. Тобто вона твою уяву розбурхує. Є книжки,
які тебе заводять: от ти береш її, прочитав, і вона тебе підштовхує до якихось
власних ідей. З фантастикою трішки по-іншому,
просто я таки люблю цей жанр, люблю читати про те, як
інші уявляють собі далекі світи або інших істот.
– У Вашій новій збірці “Потяг
до Львова” є вірш:
Як на людину,
що мала померти
ще три роки тому,
ти надто переймаєшся
майбутнім.
Його ж насправді
не існує.
Як і тебе
трирічної давнини.
Той, хто вигадав
клепсидру,
зневажив метелика,
що гойдається
на зарошеній бадилині
в саду
вже цілу вічність.
Розкажіть нам трохи про нього…
Це
дуже особистий вірш, написаний за певних нелегких для мене обставин. У той час,
до речі, я приїхав до Франківська, це був 2021 рік, вересень. Ми тут провели
гарний день і ніч, гуляли… Розумієте, ні минулого, ні майбутнього нема, є лише
цей момент, – спробуйте його піймати. Більше нічого не існує, все решта ми
вигадуємо, додумуємо. Ми нічого не можемо до кінця передбачити, а згадуючи,
нічого вже не можемо змінити в тому минулому, тобто все це ніби і не має
важливого значення для людини. Треба зосереджуватися на цій миті, на тому, що
ти робиш, і віддаватися їй повністю, не відкладаючи нічого на майбутнє і не
шкодуючи за минулим.
ДОВІДКА
Василь Терещук – український
поет, перекладач і журналіст. Народився 2 квітня 1962 року в с.Гірники
Ратнівського району Волинської області. Вчився на факультеті журналістики
Львівського державного університету ім. Івана Франка. Під час навчання був
учасником літературної студії “Франкова кузня” та всеукраїнських зустрічей
літературної молоді. Від 1988 року член Спілки письменників України. З 1984 до
1991 р. працював у львівській обласній газеті “Ленінська молодь” (пізніша назва
– “Молода Галичина”). Обіймав посади керівника відділу зв'язків із засобами
масової інформації Львівської обласної державної адміністрації. Два роки
керував редакцією “Львівської газети”, редагував сайт «Радіо Свобода» та інших
видань Живе і працює у Львові. Автор поетичних збірок “Проміння стежок”,
“Власник місяця”, “Субота”, “Потяг до Львова”, роману "Острів мороку"
та численних публікацій в літературній періодиці.
Розмовляли:
Юлія Манякіна, Ольга Ковальчук,
Іванна Іванюк
