ПРИБІЙ
сліди на м’якій землі,
хвоя сосни вже сохне,
але досі повна пахощів,
пісок і залишки піни, принесені хвилями,
подзьобані дурнуватими чайками,
гілка, терпляче вигладжена морською водою;
це наше тут, поділене багаторазово,
і досі множиться, як хлібина,
і наповнюється,
ніби пляшка зі старої казки
про того Шевчика;
зшиваємо наш час
із блакитних латок неба, зелені горизонту
і шорсткого дотику кременевих крихт
потім, потім — колись
ми скотимося з кручі в холодну, прозору воду
і перетворимося на білі, блискучі корчі,
з яких прибій здер кору життя
аж до кісток.
***
коли з’являється страх,
стукає у вікно,
приклеює до шибки колонки слів і цифр,
хапає тебе за карк
і притискає обличчя,
шепоче: читай,
відвертаю голову,
вдаю, що складати літери
надто важко,
що всі ці символи й числа
нічого не означають,
що завтра буде, що
добре,
що воно взагалі буде, що
завтра полетимо у простір трав, над старицями,
над темними рукавами річок,
зарослими й тривожними —
там підкинемо зозулине яйце страху
до гнізда кропив'янки, у боброві хатки,
упіймаємо спалахи,
які є лиш сонцями в краплі роси,
упіймаємо шум,
який є лиш вітром у комишах,
а прохолода буде свіжістю від ріки,
не холодом коридору шпиталю.
***
Колись ми знову повернемось на високі вежі,
Звідки видно сьоме море і червоні дахи,
перли сходу сонця і ліловий захід,
залишимо позаду усі наші страхи.
Колись знов оселимося у серці лісу,
Поруч житимуть лис і співочі птахи,
м'який килим з папороті, павуки у хащах.
Залишимо позаду усі наші страхи.
Буде все досконалим, без вогню і диму,
з тріщин виросте мох, потім кілька беріз.
Зав'яжемо у вузол усю нашу боязнь,
повернемося до рік, у великий ліс.
Зійдем ген високо, на найвищі сходи,
глянемо на світ крізь рожеві шиби.
Замкнемо назавжди усі наші страхи,
а ті, що залишаться -
будуть несправжніми
ніби.
НАБЛИЖАЄТЬСЯ ПАСХА
Наближається Пасха —
Пілат наказує полірувати чашу і чистити
від єрусалимського пилу найкраще крісло,
а Синедріон дебатує, як завжди,
хоч тихіші голоси з-за масок
і менше гарячкових жестів.
Наближається Пасха —
легіонери точать мечі,
міцно кріплять держаки молотків.
Юрба рве пальмове листя.
Юда досі не знає, скільки йому правити за зраду.
Наближається свято.
Вітер здіймає стовпи куряви.
Ісус проходить крізь міську браму
і не певен, чи, коли вже здійсниться,
вдасться Йому спасти всіх охочих.
Може, для України
Він помиратиме раз у раз і знову
з надією на воскресіння?
***
Якщо відійти — то тільки на луки,
змінити форму на круглу чи овальну —
природа не любить кутів.
Обернутися на жука чи бджолу,
вклеїти крила в зелену історію,
зрости стеблом.
Якщо відійти — то тільки на дороги
біля очеретів і стати водою,
повною життя.
Бути ірисом або хоча б конвалією,
м’ятою, сіном, згромадженим перед бурею,
але не пилом.
Якщо зникати — то тільки назавжди,
бути первоцвітом або крихітною бджілкою,
ясним дзвоником — жайворонком над землею,
аби тільки бути.
Формомінливою.
***
Розриваємося на шматки:
якби кожне слово, кожне речення ставало липким болотом,
ми б тонули,
а політики подавали б нам леза
в надії, що ми ще встигнемо належно ними скористатися,
вдало відтяти сусіда від життя
в ім’я їхніх костюмів від Hugo, черевиків, сорочок чи краваток,
і в ім’я їхньої влади,
і в ім’я їхньої правди, якою вони вимахують,
мов брудними від лайна ганчірками.
А проте є луки, і є дерева на узбіччі доріг,
птахи, яких легше почути, ніж побачити,
вони є всупереч і задля чогось.
І не мусимо в їхнє ім’я погрожувати мандрівникові,
бо його захопив спів вівчарика й прибережні вільхи.
А нас вабить м’ята і кличе чорноголова кропив’янка.
Час повертатися на луки, поки ще
ми не скочили одне одному в затуманені очі
з лезами в руках.
МОЛИТВА ПРО ЗНАК
Господи, дай мені знак,
може, піщинку
кинь між шестерні годинника.
Коли часи не з найкращих,
зрони мені під ноги листок,
щоб я повірила,
що весною стане легше.
Господи, дай мені знак,-
добру людину на порозі,
дім з іконою
над каміном і молитвою
під подушкою.
Дай знак, що Ти є,
щоб я знала, навіщо я тут.
Дай знак: дощ по шибці
після довгої посухи,
дзвінок від когось забутого
з доброю новиною,
кота на підвіконні,
загублений колись ґудзик, -
щоб я знала, що не самотня.
Щоб я знала...
А якщо не маєш часу,
бо двигаєш гори
чи вкладаєш моря до сну,
будиш квіти до лету,
пильнуєш наднові,
щоб гарно засяяли,
згортаєш галактики в кренделі,
не переймайся мною зовсім —
я сама відшукаю
знаки на стежках,
у заглибинах муру,
у днях, що часом яругами
ведуть на манівці.
Знайду їх у гнізді плиски,
у гірському, крижаному джерелі —
і цього досить.
20 ГОДИН ДНІПРА
Боїмося подзвонити.
Брак повідомлень —
це добрі новини.
Ми нічого не знаємо
про домівки, розлучені між собою,
про вікна, що від страху вилетіли з рам
разом із чиїмось життям.
Про палаючі, як зірки, авта,
про набої, що падають з неба зірками,
теж не знаємо.
А це ж, мабуть, поруч,
авжеж, за п’ять кілометрів звідси.
Боїмося подзвонити,
бо, може, там тільки тиша
і запах згарища в повітрі.
Чекаємо на брак новин.
***
Літо добре вкладається
на подушці соснового пилку,
літо ступає легко навшпиньки повз зелень,
сідає під квітучим жасмином,
зриває траву по стеблині,
пестить левади теплою долонею.
Літо ще молоде і наївно радісне,
невдовзі почне відлущуватися від себе сухою шкірою,
пожовклими травами, потім загубить перше листя,
зрештою впаде, мов горіх або каштан,
просто на голу землю
і, налякане, покотиться
у запах слив і грибів,
за стіну дощу.
Потім сховається в дуплі дуба
з надією, що навесні його знайде
менш розсіяна білка
і понесе на галявини, на розлогі луки,
щоб воно могло знову відкритися,
немов скринька
з ірисками
та м'ятними льодяниками.
***
А часом час не хоче нас слухати,
глухне і якось нерухоміє,
зашнуровує вуста і не хоче навіть
мимохідь
дати відповіді —
лише Браму відчиняє навстіж.
А часом Бог хоче нас для себе —
замикає ретельно життя,
завішує вікна, гасить свічки.
А в скляній кулі падає сніг
на задерев'янілі долоні.
На світанку
часом вже більше не встає той,
хто встати мав би, -
відкладає світ на колись,
коли час знову рушить,
як крига на річці,
коли потепліє навесні.
Коли час попливе...
____
Малгожата Божешковська Małgorzata Borzeszkowska
Переклад з польської - Василь Терещвк
