Терещук В. Потяг до
Львова: поезія. – Одеса: Видавничий дім «Гельветика». 2026. – 140 с.
Сів у потяг до Львова і налаштовую душу на мандрівку
складнющими коліями часу. А спонукав до поїздки поет Василь Терещук з княжого
міста Лева, явивши поетичну книгу з такою назвою. І не розчарувався, бо,
перечитавши лишень кілька віршів, збагнув, що маю справу з відвертими словами
на сувоях душі, про які мушу написати. «…Твоя легкозаймиста душа потребує не
прощення, а розуміння, задля чого вона горить…»
1.
Навколо тем
Якщо говорити про темарій
віршника, то надзвичайностей тут нема. Як і годиться, маємо справу з громадянською
філософічністю, пейзажністю та любовністю. Та суть полягає в тому, як вони
відчуваються у його серці. Бо в рядках переплелися поетичність почуттів і
сувора проза цих зворохоблених буднів, заявивши про оригінальність вираження
думки.
Візьмемо, приміром,
вірші, які пронизані громадянськістю думкування. І, зрозуміло, думається про
рефлексії версифікатора на воєнну тематику. І відразу бачу совість у вигляді
гострої полеміки з бездумністю строф. «Втомився від віршів про війну, написаних
губною помадою, тушшю для вій, краплями вина з недопитих келихів». Бо більше
гадкується, що «вона має трупний запах, впивається кров’ю з глибоких ран,
відлунює стукотом милиць на вулицях». Щось подібне з несподіваністю
розмірковувань про історичну пам’ять живе й у твердженні «Польща має добрих
поетів. Вони, як і я, люблять печеню, або журек. Але вони ніколи, чуєте, ніколи
не напишуть про мого діда». Та не тому, що він був звичайною людиною, якого
«одягнули в однострій польського драгуна і послали зупиняти німецькі танки».
Просто такою є логіка життя: забуваємо про важливі моменти, які були
актуальними свого часу, й не можемо нічого вдіяти супроти цього. Відчувається,
що Василь зі сумом сказав про це, не вдаючись до прямолінійних інвектив.
До слова, у попередньому
абзаці згадано лишень про два об’єкти
одного мотиву, хоча поціновувачі поетичного слова можуть побачити їх більше. І
не тільки тоді, коли на авансцені сприймання опиняються вияви громадянськості.
Скажімо, філософічність пам’ятно програла б без крилатослів’я від поета: «щастя
- то велика морока», «правда – самітниця, якій нікому роздавати автографи»,
«пам’яттю не торгують – нею діляться, як хлібом». Неочікуваність у всій красі
ходить поетичним подіумом й тоді, коли перед зором з’являється пейзажність. Згадаю тут,
зокрема, про таке. У текстах поетів, котрий народився у селі, часто можна
натрапити на неповторні описування природи. А от у поетів-урбаністів їх нема
або помітним є небажання пейзажних висловлювань. А в «Потязі до Львова» побутує
щось середнє: автор не забув, що народився в поліській глибинці: «жовтий
відблиск темних картузів …пропалює сутінки», але він пам’ятає й те, що майже
пів віку мешкає у місті: «Ніч перебирає вулиці, як хребці на спині міста». Не
рідко перед зором з’являться і сув’язі цих підходів до теми.
Про переплетення
мислиться й при заглибленнях в любовність, де любов до рідної землі, родини і
людності в діють разом з інтимністю: «а ми знову прокидаємося у колисці, якою
несамовито шарпає вітер життя».
…Не заперечую, що таке
висвітлення тем є привабливим. Але в одномить не слід, мабуть, скидати з
рахунку того, що воно часто-густо супроводжуються сув’язями. Тому з цією силою у нашу свідомість
вривається виражальність.
2.
Навколо образів
Хочемо чи ні, а в мові
про неї абсурдним було б ігнорування літературних тропів, згадаю про
«мешканців» віршів, кольорові екстраполяції, богошукальницькі мотиви й
культурологічні акценти.
Й спочатку побіжно
доторкнемося до літературності, котру неможливо уявити без метафор, порівнянь
та епітетів. Щодо перших, то частенько уздріємо метафоричні висловлювання на
кшталт «голуби клювали крихти загублених спогадів», «місяця світло крадькома
розсипало на паркеті уламки тіней», «ніч попросила у мене цигарку». (Звісно, що
тут можна балакати про різновиди метафоричності. Але залишмо це віршознавцям. І
констатуймо той факт, що троп робить вірші оригінальнішими). Через це й тішуся,
наблизивши зір до висловлювань на кшталт: «кілька метеорів падають і згорають,
як сірники, вихоплюючи моє обличчя із пітьми», «ми сидимо, наче персонажі
роману, який навряд чи напишуть». Не менш цікавими є випадки відсутності
поєднувальних часток на зразок «як», «мов», «ніби» і т. інше.: «Львів – переробна
фабрика завезеного охвістя», «ліфт – це бог, який відгукується на палкі молитви»,
«мовчати – це майже любити»…
Та ці два підвиди тропу
не повністю відображають ситуацію, бо існує й суміщення присутності відсутності
сполучників: «любов – це громадський транспорт, «У мене в голові протяги – як у
кімнаті з прочиненими вікнами», «втеча увечері з дому – це як репетиція
смерті». Додають шарму порівняльності й подвійності: «бенкетники-окуні»»,
«сльозини-перли», «сусідка-вдова».
Взірці неординарності
дарують й епітети з авторськими наголосами: «обкладинки заздрості», «наложниці
літа», «видача сліз», «нори під’їздів», «форма кохання», «бунтівлива вівця».
Звісно, автор не обходиться без звичніших дій сприймання літеросплетень: «золоті
монети», «холодний протяг», «гамівна сорочка», «пташині гнізда», «остання
цигарка», «весільні рушники». Щодо таких висловлювань, то не буде необхідності
дорікати автору за експозицію звичностей, оскільки саме вони укупці з
авторськими словосполуками малюють словами портрет неповторності.
Літературотропність по-своєму
робить колоритнішими згадки про мешканців видання, до яких належать рослини і
дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. «Купив для неї (весни – прим. І.Ф.)
букетик пролісків», «їх усіх відспівали побожні синиці», «місяць – нічний
годинник повій»…
Про колоритність
думається і тоді, коли зір натрапляє на кольорові екстраполяції. «Ти знову
бачиш, як осінь висипає жовте листя на таріль старого ринку», «білий порох тане
на віях», «кладе блакитні сувої неба», «дерева в зелених пальтах готові упасти
й зімліти»», «під сукнями кинджали золоті», «чорні діри всмоктують мертву
матерію», «дівча виростало на радість старим зеленооке, веселе й закохане в
Ріку». Зрозуміло, що на цьому тлі не виглядає дивним суміщення елементів
«поетичної барвистості»: «чорна білка стрибає в зеленій траві», «білій собі на
тому боці, а я – чорнітиму на цім», «на задньому плані чорно-білої знимки –
хлопець».
Ще одна цікавинка. Якщо є літературні тропи, а кольорові
екстраполяції неоднозначно агітують за виражальність, то богошукальництво й
поетична культурологія бродять між нею і темарійністю. Бо сучасне є цікавими
відчуженнями філософської лірики та оригінальними способами висловлювання
думки. Звернімося, наприклад, до наявних богошукальницьких мотивів. «А я шепочу
без надії: «Боже, пошли у метро мені дівчину, схожу на тебе». «Бог не видаляє
нас із друзів». Як бачимо, версифікатор досягає ефекту своїх промовлянь за
рахунок небоязні висловлення приземлених бажань, які оновлені органічністю.
А от культурологічні акценти мають аж кілька складників.
Першими з них є згадки про майстрів слова і присвяти. Як тут не спом’янути про рефлексії душі, коли бачимо
прізвища Тараса Шевченка, Олександра Олеся, Миколи Хвильового, Юрія
Андруховича, Адама Міцкевича, Богдана Задуру? Додамо сюди приурочення Надії
Степулі і Віктору Небораку.
Поетична культурологія
виграє і за рахунок доречного вираження через обігравання усталених
висловлювань, які нерідко яскравішають після занурення у фольклорні джерела:
«люди мають лихе око», «напивались, як свині», «вже руки потирає на задвірках».
А продовжити цю тему хочу ще однією заувагою: усе здається, що така
словосполука є спонукою афористики автора. Та не ілюструватиму цю думку
цитуванням, бо в першому розділі цього відгуку вони є. Отже можна ствердити, що
темарійність і виражальність родичаються й ніякій силі не вдасться знищити цей
зв’язок.
3.
Навколо інших «навколо»
Та
не тільки вдалість тем і способи висловлення приваблюють до поетичної збірки.
Переконаний, що на позитивність сприймання текстів впливають формотворчість,
слововияви і розуміння автором свого місця в поезії та її роль в його житті.
Коли
з цієї «дзвіниці» дивитися на «Потяг до Львова», то висновковуєш, що у виданні
переважають верлібри, бо римотвори опинилися в меншості. Вада? Не думаю!
По-перше, тут є очевидною орієнтація на європейську поезію, де неримований вірш
став домінуючим. По-друге, відчутно з плином літ суворішає життя.
Зрештою,
суміщення двох форм лірики не слід вважати чимось новим у вітчизняній поетиці.
Це – традиція.! Досить, либонь, згадати про Петра Коробчука, Богдана Смоляка,
які продовжили крокування цією стезею незабутніх Олександра Астаф’єва і Богдана Чепурка. А от Мирослав Заюк
та Станіслав Новицький обрали дещо інший шлях, пишучи верліброво.
І
це значною мірою стосується й доробку Василя Терещука. Але тут дозволю собі
висловити одну думку: «Потяг до Львова» допомагає побачити віршника в різних
іпостасях. Якщо верлібри – своєрідний відбиток прожитого і пережитого, то
римотвори дарують поціновувачам недомовлення про раннього Терещука, в поетичне
тіло якого увійшло гострюще лезо ножа часу.
Зрозуміло,
що часто-густо доводиться висновковувати на основі окремих словосполук. Але
сприяє цьому і поетова лексика, наповнена неологізмами, рідковживаностями,
діалектизмами: «солодкогубі», «ворогоненависник», «шанець».
А
«потанцювавши» навколо слововиявів, доторкнемося побіжно ще до деяких моментів.
Має рацію версифікатор, коли стверджує, що «книги – найкращі друзі». І з
гіркотою констатує, що духовна каліч виштовхала поетичну справжність в
провінцію духу. «Ці солодгубі діви, підстаркуваті амури... Вони підглядають у
свої смартфони, щось списують один в одного. А потім виходять на сцену. Так
народжується література». Як кажуть, перед нами постала констанція реального,
протест, але з домішкою іронії.
Не
заперечую важливості особистісного погляду літераторотворця. Та погляньмо на
проблему з іншої «дзвіниці часу». Чи не можна сказати, що через оту духовне
каліччя та спровоковані нею матеріальні труднощі стає все важче видати вартісну
книгу. Й добре, що автор книжки, обласна письменницька організація львів’ян (голова
Олесь Дяк) з Видавничим домом «Гельветика» з Одеси (директор Олег Головко) так
успішно запобігають цій, сподіваюся, тимчасовій невтішності спільним проєктом.
Саме
завдяки цьому до читачів і примчав «Потяг до Львова», ствердивши
непроминальність справжності поетичного слова.
ІГОР ФАРИНА, літературознавець, критик
