Жити на околицях війни
не так вже й страшно.
Просто часом біженці
просяться до нас на нічліг.
Їхні діти бавляться іграшками
наших онуків,
а коти і собаки не злазять
прибульцям з рук.
Раз на тиждень
під плач сурми
попри Ратуш несуть домовини, -
вбитих на війні так багато,
що смерть не встигає
до шпиталів і притулків
по немічних і старих.
Ми звикли до вибухів
залізних круків,
до металевого присмаку
повітря,
до того,
як сонце ввечері
йде за обрій,
наче нічого й не сталося.
Маємо діряве небо,
крізь яке вночі
щось роздивляється нас.
Жити на околицях війни
не так вже й моторошно.
Гірше — випадково
перехопити погляд
дитини,
яка грається
чужою лялькою.
30 квітня 2026 р.
