Стіни монастиря отців Василіян завжди дихали холодним спокоєм, але тієї осені вони наче всотали в себе передчуття чогось неминучого. Можливо, гнаближення смерті. Вітер з боку річки приносив запах воглого листя та річкового мулу, який просочувався крізь вузькі вікна-бійниці прямо до келії брата Йосифа.
Брат Йосиф помирав. Його обличчя, схоже на пергамент, поцяткований письмом прожитих літ, ледь виднілося в густих сутінках. Колись, ще до того, як одягнути рясу, він був знаним віртуозом, чиї пальці змушували плакати зали Львова та Відня. Тепер же ці пальці — вузлуваті й немічні — безпорадно лежали на грубій ковдрі.
У кутку келії стояв ігумен Антоній — чоловік віри і суворих правил.
— Отче... — прошепотів Йосиф, і цей шепіт був схожий на шелест сухої осоки. — Одне останнє прохання. Коли моя душа полишатиме цю тлінну оболонку... нехай у монастирській залі зазвучить Шопен. Його Ноктюрн мі-бемоль мажор. Ви знаєте, там стоїть старе фортепіано... воно ще пам'ятає дотик моїх рук.
Ігумен насупив густі сиві брови. Його погляд затримався на розп'ятті.
— Брате Йосиф, ви просите про світську марноту в час, коли треба думати про вічність. Церковний канон не знає фортепіано. Тільки молитва, тільки псалми. Музика людських пристрастей не має місця там, де панує Божий спокій.
— Це не пристрасть, отче... — Йосиф ледь помітно всміхнувся. — Це мова, якою я колись розмовляв із Творцем ще до того, як вивчив латину і став ченцем. Будь ласка...
— Досить, — відрізав ігумен. — Коли Бог вас справді покличе, то ми поховаємо вас за статутом. Зі співами та молитвами братії. І ніяких фортепіано!..
Тієї ж ночі брат Йосиф відійшов. Кажуть, у хвилину його смерті стара верба під вікном монастиря зламалася під вагою невидимого тягаря.
День похорону видався похмурим. Небо над Кристинополем налилося свинцем. Тіло покійного лежало в каплиці, оточене тремтливим вогнем свічок. Ченці, схиливши голови, затягнули тужливу «Вічную пам'ять». Голос Антонія, густий і владний, вів службу, заповнюючи високі склепіння каплиці.
І раптом це сталося.
Спочатку це був ледь чутний звук, ніби десь далеко впала кришталева сльоза. Спів братії на мить збився. Ігумен суворо зиркнув на хор, але звук повторився. Це був акорд — глибокий, оксамитовий, сповнений невимовного суму.
Він линув із сусідньої зали, де за замкненими дверима, накрите запиленим покривалом, стояло старе фортепіано.
Музика ставала гучнішою. Це був він — ноктюрн Шопена. Мелодія лилася вільно і чисто, переплітаючись із монотонними церковними співами, створюючи химерний, майже блюзнірський контраст. Це не була гра учня чи дилетанта. Клавіші натискалися з такою ніжністю й силою, на яку був здатний лише Йосиф у свої найкращі роки.
Ченці заціпеніли. Хтось випустив з рук молитовник, хтось почав несамовито хреститися. Антоній, збліднувши як стіна, кинувся до дверей зали.
— Хто там?! Хто сміє переривати таїнство?! — закричав він, майже вибиваючи двері.
Зала була порожньою. Тільки вітер за вікном гнав хмари. Але на фортепіано не було покривала — воно лежало на підлозі, ніби його хтось нетерпляче скинув. Клавіші рухалися самі собою. Білі й чорні планки злітали та падали в ідеальному ритмі, хоча на стільці не було нікого.
Музика досягла своєї кульмінації. Останній акорд завис у вологому повітрі, вібруючи під склепінням так довго, що здавалося, ніби самі стіни монастиря перетворилися на резонатор.
Коли звук нарешті згас, у залі запала така тиша, якої монастир не знав від початків створення. Варлаам підійшов до інструмента. На полірованій кришці, поруч із клавішами, лежала свіжа гілка полину — саме така, яку брат Йосиф завжди тримав у своїй келії, аби пам'ятати про гіркоту землі.
Відтоді кажуть, що кожного року в ніч смерті Йосифа з монастиря доноситься тиха музика. Той ігумен більше ніколи не намагався її зупинити. Мабуть краса музики присоромила його сліпу віру.
