Євген БАРАН
... Як я живу? Немов ліванський кедр – Корінням вріс у скам’яніле слово.
Василь Терещук
Назву мені підказав Григір Тютюнник з його незакінченою повістю “Житіє
Артема Безвіконного”. Думаю, саме цією незакінченістю викликана моя несподівана
асоціація. Крім того, назва поетичної книги Василя Терещука є до певної міри
символічною, як і сам вірш, що дав назву книзі:
Я
приїду в суботу.
Субота – день відвідин
Стареньких батьків
І
таємних побачень.
.................................
..................................
Коли ти відчиниш,
Я
увійду і скажу:
–
Пробач, я хотів купити квіти,
Та
були лише ті,
Яких ти не любиш...
 |
| Євген Баран. Фото із фейсбуку автора. |
Я дивуюся, чому Василь Терещук так довго мовчав. Адже першу свою збірку він видав ще 1984 року. “Проміння стежок”, так вона називалася. Потім у 1990-му вийшла друга збірка “Власник місяця”, і все. Добровільне поетичне мовчання тривалістю у 14 років. Третя книга “Субота” є поетичним вибраним, найбільше у ній віршів із “Власника Місяця”. Однак, поетичне мовчання нічого не змінило у читацькому сприйнятті поезій Василя Терещука. Ще раз переконуюся, що недаремно про нього так багато говорили у львівських літературних колах початку 80-х. Він справді залишився одним із найкращих поетів свого покоління. А мовчання – своєрідна форма протесту проти “масовізму” літератури, де поезія перетворилася у засіб, а не мету.
Так багато
було тих поетів у 90-х, але з того львівського середовища вирізняються сьогодні
три постаті, як останні три богатирі української поетичної традиції – ВікторНеборак, Василь Терещук, Павло Салевич. З них найактивнішим залишається Віктор
Неборак, який вже двічі за свою поетичну творчість номінувався на Шевченківську
премію. Павло Салевич так, здається, і обмежився однією збіркою (“Бачити сей
світ”. – Львів, 1993). Ні Ігор Павлюк, ні Роман Скиба, які надали поезії
сосюрівського адюльтеру, забувши про сосюрівський трагізм; ні Олександр Гордон,
який є статичним у тематиці і формі, попри зовнішні спроби експериментування;
ні Олесь Дяк з його трансформаціями японського танку і гокку; ні Тимофій
Гаврилів з його вихолощеним академізмом; ні Назар Федорак з його юнацьким
епатуванням, інколи дивним у контексті його вже далеко не юнацького віку; ні
філологічний Іван Лучук; ні парадоксальний Назар Гончар не зуміли зафіксувати
той естетичний плацдарм, який сформували
ці три поети (я не говорю про жіночу гілку поезії, яка є досить сильною,
особливо у досвіді Маріанни Кіяновської та Мар’яни Савки).
Василь Терещук
виглядає у новій книзі не втомленим чи
розчарованим, а, швидше,
елегійно-споглядальним. Але ця елегійність і споглядальність у нього є
активними, світоглядно і естетично сформованими. Він нічого і нікому не нав’язує, але своїми непростими
питаннями вимагає від співрозмовника такої ж естетичної і світоглядної
чіткості. Попри всю декларативну аполітичність: “Я найкращий парламент віддам
за бордель. // Я кохаю жінок, чисте сяйво колін, // Недоторканість перс і
волосся руде” чи зовнішню відсутність дидактизму: “Навчився нікого не вчити, //
Ноги у дощ не мочити ...”, – Василь Терещук є поетом виразно соціальним. Це
Франкова традиція української поезії, і Терещук від неї не відмовляється.
Можливо, це одна із причин його тривалої мовчанки: у 90-х ця традиція не
вписувалася у кон’юнктуру політичного, естетичного
конформізму. Сьогодні ситуація не змінилася, але змінилися люди, окремі з них вже готові відстоювати
власні позиції, вони вже знають, чого хочуть. І ця ідеологічна чіткість, при
свідомій профанації ідеологій у верхах, є симптоматичним дзвінком: суспільство
є готовим до якісних змін і маніпулювати ним стає все важче.
Василь
Терещук дуже уважний до деталі – побутової, історичної, географічної,
філософсько-екзистенційної. У центрі його поезій – проблема етичного характеру.
Поет не боїться (краще, не втомлюється) говорити правди, хоча й розуміє всю
ілюзорність власних спроб. Він іронізує над собою, але ця іронія у нього із
сатиричним підгрунтям: “У брехунів я вчився правдомовності, // У повій –
кохання, // У підлих – честі, // У
графоманів – поезії. // Мої вчителі були не найгірші. // Вони добре знали своє
ремесло. // А те, що учень // Не схожий на них, – // Це лише прикра
випадковість. // Бо хіба хтось застрахований // Від невдач?”.
Ця поетична
книга із розряду мудрих. У тому сенсі, що тут сконденсований особистий досвід у
довершеній естетичній формі (традиційний римований і верлібровий вірш у Василя
Терещука одинаково сильні), а історичні факти набули власного інтонування.
Звідси і новизна, здавалося б, вічних проблем:
вони набули індивідуального переживання.
Кожен вірш
у книзі – окрема історія. Терещук вміє розповідати історії. Цікаво було б
почитати його ліро-епічні спроби. Він конкретний, уважний і колоритний
оповідач. Особливе уміння у поета у використанні метафор, вони у нього лунають
як постріл; їх вже не забудеш (“І молотки, немов мерці, // Що їх не винесли із
хати”; “Розспівані жінки очима десь далеко, // Як зашморги, печуть їм вузлики
хусток”; “Лягли сніги на землю замість манни // І тхне повітря скверною і
злом...” та ін.).
Книга Василя
Терещука ще раз переконала мене у тому, що для справжнього поета публічна пауза
не означає кризи слова. Зрештою, такої насиченої світоглядно і естетично
поезії, не може бути багато. Але вона зринає час від часу, аби нагадати, що
треба пам’ятати не про тіло, а про свої
“роздерті душі”. Це як дзвінок, нехай і суботній. Головне, що поет не забуває
про нього.
2 квітня 2007 року,
м.Івано-Франківськ
