Мій сусіда не спав.
він ночами старався до хати:
То картоплю носив,
То солому корівці під бік.
Кажуть, мав тих грошей -
Що, як листя, на вітрі лопатив.
Дивний був чоловік.
Працював наче віл.
Аж хворів або нудивсь на свято.
Мав старе галіфе
І фуфайку, протерту до дір.
Ну, була б там сім'я,
Ну, приміром, як люди, був татом!
А то ж завжди дівки
Оминали здаля його двір.
Та якось уночі,
Коли спрагу вгамовує корінь,
Був останній лантух, -
Серце тріпнулось, впало на дно.
Вже на спині лежав.
І здалося йому, що не зорі
В небесах мерехтять -
На току золотисте зерно.
Він і руки простяг:
"Непорядок!
Багатство ж велике!"
Та в зеленій росі
Тільки пальці кістляві попік.
Місяць з лісу вставав,
Підіймаючи жовті повіки.
Дивний був чоловік.
Із книжки "Проміння стежок" (1985 р.)