Він замовив по смартфону таксі. Оператор відповів швидко: приїде машина вишневого кольору, номер ВС9823АІ, водія звати Павлом. Буде через 20 хвилин.
Він подивився на годинник. Часу було вдосталь, щоб скурити ще одну цигарку, про яку він знову пошкодує, коли стоматолог, до якого він, власне, вибрався сьогодні, огляне його поріділі, жовті зуби.
Він посміхнувся, знову вибачаючи собі цю слабкість, усівся на стілець на кухні, з насолодою зробив кілька глибоких затяжок. А потім – немов кудись провалився. Якусь мить він перебував у просторі, залитому жовтим світлом. Його навіть кинуло в холодний піт від страху. Але на щастя рятівний смартфон голосно повідомив, що надійшла есемеска, — і він отямився. Таксі вже чекало біля під’їзду.
Стояв спекотний літній день. Але в автівці не було кондиціонера. Щоб показати своє невдоволення водієві, він одразу спробував скролити смартфон. Та той не знаходив мережі.
— У вас теж немає інтернету? — поцікавився у водія.
Той, не обертаючись, буркнув щось на кшталт:
— Буває.
Він відклав телефон і врешті зауважив, що не може впізнати вулиць, якими вони їхали. До того ж ті були майже безлюдними. Це спочатку його здивувало, а потім налякало. Щось схоже він уже колись пережив у Києві, коли з винайнятого помешкання на Оболоні їхав на світанку якимось підозрілим таксі по візу до посольства США. Чоловік за кермом був мовчазним і віз його глухими околицями, бо, мабуть, боявся зустрічі з поліцією.
Але сьогодні він у Львові. Соромно загубитися в рідному місті. Хоча деякі його райони так спотворені новими будинками, що їх годі впізнати.
Мабуть, у нього трохи сльозилися очі, бо коли він зосереджував погляд на якомусь будинку чи табличці з назвою вулиці, вона розпливалася. Він кліпав повіками і навіть протирав очі. Але це не допомагало. Львів за вікнами втрачав звичні кути, обростав дивною геометрією: будинки стояли надто рівно, дерева — надто нерухомо, люди — якщо й траплялися — були, мов полохливі тіні.
— Павле, — згадав він ім’я водія. — А ми точно їдемо… куди треба?
Той ледь помітно посміхнувся у дзеркалі, як втомлений нічний сторож наприкінці зміни.
— А куди вам треба? — тихо спитав він.
Це питання прозвучало не як уточнення маршруту, а як щось значно серйозніше, майже інтимне. Він задумався. До стоматолога — це було легко сказати, але якось безглуздо в такій тиші, у цій машині, що пахла перегрітою тканиною.
— Просто… до лікаря, — відповів він.
— Усі кудись їдуть, — сказав Павло. — Але врешті опиняються в одному місці.
Машина різко звернула ліворуч і почала дертися вуличкою вгору — таких у Львові безліч. Серце калатало, але не від страху, радше з якоюсь байдужою наполегливістю, як старий годинник.
— Зупиніть, — сказав він і додав: — Будь ласка.
Автівка скрипнула гальмами. Навколо не було жодного знайомого орієнтира — лише порожня площа, трохи заширока як для Львова, і будинки по периметру, білі, мов рядок зубів.
— Приїхали, — мовив Павло.
— Але ж… — він розгублено озирнувся. — Тут немає клініки.
— Є, — заперечив водій. — Просто придивіться більш уважно.
Він вийшов з машини. Повітря було гаряче і густе, як перед грозою, чомусь пахло вапном. Коли він обернувся, таксі вже зникло, ніби його й не було, — лише асфальт ще зберігав тепло шин.
Будинок перед ним повільно обростав деталями: з’явилася табличка із незрозумілою назвою, двері без ручки, дзвінок без кнопки. Він раптом відчув дивний спокій і зробив крок уперед.
Тієї ж миті десь у кишені знову завібрував смартфон. Але цього разу він уже знав, що було написано в повідомленні.
Василь Терещук
