Зимове дитя

 Та зима фізично відчувалася як безкінечна біла стіна за вікном. Мені було років п’ять, і світ звузився до розмірів нашої теплої хати. Снігу намело так, що нижні шибки дивилися просто в кучугуру, наче в око сліпого велетня. Мороз стояв такий, що аж потріскували старі стіни, а в грубці плакали і стріляли соснові та березові поліна, наповнюючи кімнату густим запахом смоли і затишку.

Баба Дарка, мов чарівниця, снувала біля печі — від її рук пахло кропом і гарячим тістом. Вона готувала лінивці, і я чекав на них, притулившись плечем до теплої цегли.

Нас, дітей, на вулицю не пускали. “Там мороз носи відкушує”, — серйозно казала бабця. Тому вікно з подвійними рамами було моїм театром. За ним вітер-пустун жбурляв пригорщі снігу, заліплюючи очі хатинам і замітаючи ледь видну стежку до сусіда. Раптом щось темне і швидке впало з неба. Кілька сірих камінців — куріпок — пробили снігову перину на городі й зникли під нею. Я притиснувся лобом до холодного скла, чекаючи, що вони випурхнуть. Але сніг навіть не ворухнувся.

І тут тишу розірвало шалене дзеленчання. На подвір’я, наче розпашілий звір, влетів кінь, запряжений у сани. Пара густою хмарою валувала з його ніздрів. Він став як вкопаний біля самих дверей.

За мить двері розчахнулися, і до хати разом із вихором снігу та морозу влетів чоловік. Весь у інеї, з обличчям червоним, наче його натерли снігом, і з очима, повними дикого страху.

«Дарко!» — крикнув він, і голос його зірвався. — «Рятуй! Моя Мотря!.. Вже голівка йде! До лікарні не встигну, замело все!»

Баба Дарка на мить застигла з рогачем у руці. Її обличчя стало суворим і зосередженим.

«Тихо, Петре, не голоси, — твердо сказала вона. — Неси її до хати. Швидко!»

Вони повернулися за хвилину, несучи жінку, закутану в кожух і велику вовняну хустку. Її обличчя я не бачив, чув лише тихий стогін. Її занесли в дальню кімнату, а нас вигнали, наче зграйку цікавих горобців.

«Ану, діти, на піч! Не заважати!» — скомандувала бабця.

Ми злякано забралися на велике ліжко і принишкли. Бабця швидко поставила на плиту чавун з водою і знову зникла за дверима. І тоді ми почули крик. Це був не людський крик, а щось страшне, схоже на стогін пораненого звіра. Він пронизував стіни, і мені здавалося, що від нього здригається вся хата.

Петро вискочив з кімнати, схопив батога і погнав коня далі — мабуть, до сільради, де був єдиний на все село телефон.

Крики то затихали, то починалися знову. Я затулив вуха долонями, але звук просочувався крізь пальці. Мені було страшно. Що вони там роблять з тіткою? Чому їй так боляче?

Аж раптом усе стихло. Тиша стала такою густою і важкою, що аж дзвеніло у вухах. І крізь цю тишу прорвався новий звук — тоненький, ледь чутний, схожий на писк кошеняти. Цей плач так вразив мене, що я забув про страх. Звідки там дитина? Ми ж точно бачили, що заносили лише тітку Мотрю!

Незабаром двері відчинилися, і на порозі з’явилася баба Дарка. Вона була втомлена, але обличчя її світилося тихою, якоюсь особливою радістю.

«Ходіть-но сюди, щось побачите», — лагідно покликала вона.

Ми боязко зайшли до кімнати. Пахло травами і ще чимось невідомим, тривожним і водночас урочистим. Бліда тітка Мотря напівлежала в ліжку, обкладена подушками, і втомлено всміхалася. На руках вона тримала маленький білий згорток. З нього визирало червоне, як печене яблучко, і трішки зморщене личко. Маля спало.

Я дивився на цю крихітну істоту і не міг збагнути найбільшої таємниці у світі — як з болю і крику з’являється тихе, спляче диво.

Минуло, може, години дві, перш ніж крізь замети до нас пробилася «швидка». До хати зайшов фельдшер у білому халаті, накинутому на пальто. Він розгорнув дитину, щоб оглянути, і раптом скривився.

«Боже, що це?» — здивовано запитав він, показуючи пінцетом на пупок.

Наша бабця, яка стояла поруч, гордо випростала спину.

«Що було під рукою, тим і перев’язала пупка», — спокійно відповіла вона.

Фельдшер нічого не відповів, лише зрізав грубу мотузяну нитку і наклав стерильну пов’язку.

Потім тітку Мотрю та її крихітну донечку забрали до лікарні в Ратне.

У хаті знову запанував спокій. У грубці мирно гуготіло полум’я, за вікном так само крутила завірюха. Я знову прилип до шибки. Там, де вранці камінням впали у сніг куріпки, тепер виріс високий, чистий замет. Ні сліду, ні знаку птахів. Сніг продовжував падати, вкриваючи землю товстою ковдрою, під якою ховалися і життя, і смерть.

Василь ТЕРЕЩУК