Зв’язок із космосом


 Її звали Орисею і я проводив її додому після якоїсь вечірки у наших спільних друзів.

Вона не була моєю дівчиною, і мені навіть на думку не спадало перевірити, як вона цілується і чи заплющує при цьому очі.

Передовсім, вона була білявкою, а за такими я тоді не впадав. Крім того, у неї закохався мій найкращий приятель, якого чомусь не було того разу на вечірці. Відтак після кількох спустошених пляшок вина я зрозумів, що просто приречений провести Орисю додому. До того ж, мене ще й попросили це зробити господарі, бо переживали за дівчину.


Була ніч, зима, намерзлий лід під ногами і собачий холод. Ми йшли із центру кудись вгору по вулиці Шевченка. Серце ще помпувало вино у судинах, як гарячу воду, і нам було якщо й не тепло, то весело.


Мій приятель молився на Орисю. Він присвячував їй трепетні вірші, і міг говорити лише про неї навіть з іншими дівчатами, які готові були йому віддатися просто так. Але нагода провести її додому йому, здається, ще досі не траплялася. Натомість вона випала мені, байдужому до усіх білявок у Львові.


Орися вчилася в інституті прикладного мистецтва і була романтичною особою. Говорила вона мало і трохи відсторонено, так, наче б вела у думках з кимось безконечний діалог. На вечірці мені встигли нашептати історію з її життя.


Отож Орися вже мала хлопця, який добряче задурив їй голову. Вони хотіли одружитися. Але її родина – то правдиві галичани. З’ясувавши, що той парубок не львів’янин та ще й москаль, батьки випровадили його за двері. Орисі ж перепало так, що вона на пів року впала у глибоку депресію. Дівчина тільки тепер трохи оговталася і почала виходити на люди.


Довідавшись про любовну трагедію Орисі, відверто кажучи, мене пройняв жаль не до неї. Я думав про свого приятеля. Чому поети закохуються у дівчат, чиї серця вже лежать у тумбочках якихось зайд і навіть пройдисвітів? Зрештою, я й досі не знаю відповіді на це питання. Це загадка для мене.


А тоді я запитав в Орисі (бо треба було хоч про щось говорити):

-Тобі не холодно?

Вона якось вимушено усміхнулась і відповіла:

- Холодно трохи. В голову.

– А чому у голову? Ти ж у теплій в’язаній шапці.

– У мене шапка з діркою нагорі, – похвалилася вона.

– Навіщо вона тобі там? – здивувався я.

-Хіба ти не знаєш? Для зв’язку з космосом. Через неї відбувається обмін енергією, – пояснила Орися.

Я засміявся, думаючи, що вона жартує. Але Орися не сміялася. Вона дивилася вперед — просто в білий туман, який завис над нічним містом. Її подих парував, і цей сивий димок зливався з туманом, так ніби вона готувалася розтанути у ньому.

— А може, — мовив я, — через ту дірку всі думки витікають?

— Може, — сказала вона, — але це не страшно. У голові завжди лишається щось важливе.

Ми мовчали. Під ногами хрускотів лід, а з далеких вулиць долітав гул пізнього трамвая. Львів майже спав, і тільки десь у темному під’їзді гавкнув собака.

— А ти віриш хоч іноді у космос? — раптом спитала вона.

— У якому сенсі — віриш?

— Ну, що він має до тебе якесь діло. Що ти — частинка чогось великого, навіть якщо ніхто тебе не помічає.

Я хотів відповісти, що ні, не вірю. Що я людина земна — із чіпкою хваткою, стипендією аспіранта і втомою після кожних нічних гульок. Але вона йшла поруч, і її голос звучав так спокійно, що мені стало шкода зруйнувати ту крихку магію нашого зв’язку.


— Мабуть, вірив ...колись, — сказав я. — У дитинстві.

— О, у дитинстві всі знають правду, — посміхнулась вона. — Потім просто забувають.

Ми вже підійшли до її будинку — старої кам’яниці з облупленими сходами і важкими дверима, які зачинялися самі собою. Біля входу горіла жовта жарівка, і її світло, здавалося, намагалося розтопити сніг.

— Дякую, що провів, — сказала вона. — Мені було спокійно з тобою.

— А мені цікаво, — трохи збрехав я.

Вона глянула на мене довше, ніж треба, ніби хотіла щось сказати, але передумала. Потім доторкнулася до своєї шапки, тієї самої, з діркою, і промовила:

— Не бійся іноді дивитися вгору. Там не так порожньо, як здається.

І зникла у під’їзді.


Я стояв ще хвилину. Потім засунув руки в кишені, вдихнув холод і подумав про свого приятеля — того, що молився на Орисю. Він би, певно, зрозумів її краще. А може, й ні.

Коли я рушив назад униз, до центру, сніг уже сипав рясніше. І мені здавалося, що десь над головою мене хтось усе-таки слухає. Правда, я не вельми говіркий із незнайомцями.


2.


Минуло, може, три місяці. Весна тільки почала прибирати у місті брудний сніг, а я вже втомився від неї.


Того вечора я сидів у кав’ярні біля площі Ринок — тій самій, де ми колись з приятелем читали один одному свої студентські вірші. Я пив каву, гірку, як жаль за втраченим часом, і розглядав вікно, за яким повільно танув сніг на дахах припаркованих автівок.


І раптом побачив Орисю.


Вона переходила вулицю, притискаючи до грудей якийсь згорток. Її волосся стало трохи коротшим, а замість шапочки з діркою вона мала синій берет. Виглядала спокійною, але ніби старшою, ніж тієї ночі, коли ми поверталися з вечірки.


Я вибіг надвір, навіть не допивши кави.


— Орисю! — гукнув я.


Вона зупинилася й усміхнулася — так, ніби чекала, що я колись її розшукаю і покличу.


— О, — сказала вона, — ти все ще тут.

— Де саме?

— У місті, яке ніколи не висихає від дощу. Хіба це не ти так написав?

— Я забуваю вірші, написані своїм колишнім дівчатам.

Ми сіли на лавку навпроти аптеки, що зовні радше нагадувала музей. Вона дістала з сумки маленьку коробку і простягла мені:

— Ось, подивися.

Усередині лежала крихітна фігурка з порцеляни — жінка у довгій сукні, що дивиться в небо крізь телескоп.

— Це твоя робота? — спитав я.

— Моя. Назвала її «Слухачка».

— Гарно. З підтекстом.

— Вона теж має дірку в шапці, — додала Орися тихо. — Тільки вона тут без неї.

Ми посміялися, але сміх вийшов коротким, невпевненим. Потім дівчина сказала:

— Я чула, твій приятель поїхав у Польщу.

— Так, каже, що там легше жити. І любити теж.

Орися зітхнула. Мені здалося, що з полегшенням.

— Знаєш, я довго думала про ту нашу ніч. Про лід, про дірку в шапці. І про те, як ти слухав. Мені тоді справді було важливо, щоб хтось просто ішов поруч.

Я не знав, що сказати. Усі слова здавалися зайвими. Львів пахнув мокрим каменем, і в її очах уже не було тієї зимової далечіні — радше спокій, в якому кортіло залишитися.

— Хочеш пройтися? — нарешті спитав я.

— Тільки не додому, — усміхнулася вона. — Тепер я більше люблю йти кудись …навмання.

Ми рушили у бік Личаківської, де я тоді мешкав. Нам обом було по дорозі.


Василь Терещук

Нові Старіші