Ми, як короїди, точимо коридори,
розсікаємо, шаткуємо краєвид,
розшаровуємо на смуги, відриваючи пагорби від долин,
поля — від реміз, по вінця налитих пташиним життям.
Як доктор Франкенштейн, срібними тасьмами
склеюємо переораний простір —
та завжди лишається якась зайва деталь:
стара стодола, де мешкають голодні миші,
щербатий місток, яким вже ніхто не пройде,
і дім — розвалюються стіни,
бо вже не мають причини тривати:
пустка не потребує опіки.
Дикий виноград ще за інерцією прикриває хворий мур,
а шибки веранди за звичкою віддзеркалюють світло,
випрошують чиюсь присутність —
іноді прошмигне ящірка.
Ми, наче короїди, прогризаємо шляхи до горизонту,
премо вперед, перетравлюючи простір
і вивергаючи рештки — пам’ять, друзки цегли,
покинуті місця під завалами дахів,
зламане світло,
якого ми не бачимо.
Малгожата Божешковська