Ти знову забула парасольку
і ми цілуємось під дощем,
наче герої дешевих романів,
які розуміють, що їх все одно
ніхто не читає.
ніби кіношні сльози,
але плакати не хочеться —
зрештою, життя і так
занадто пафосне.
Я кажу, що любов —
це як громадський транспорт:
можна чекати годинами,
а потім приїде одразу два,
але не туди, куди треба.
Ти смієшся, ми йдемо додому,
з нас капає осінь.
І нічого більше не хочеться.
Хіба гарячого чаю.
