Скучив за обличчям щасливої людини,
яка їсть не тому, що час, -
просто голодна,
літає хоч би у снах,
рахує не гроші,
а пташині гнізда,
співає для квітів.
«Не повірите, але я колись
справді літала.
І це був не сон», -
призналася мені жінка,
з темними обручами кіл
довкола очей,
на канатному витягу
біля Ворохти.
Її чоловік завис на стільці
попереду нас,
підібгавши ноги,
як наживка для незримих рибин
карпатського неба.
«Він боїться висоти», -
зідхнула жінка,
що збагнула науку левітації,
але буде старіти
на восьмому поверсі в Києві.
У музеї її життя
вже розставлені всі експонати:
попіл спалених листів,
написаних в розпачі,
свідоцтво про шлюб,
парфуми з Парижа,
портрети матері
і двох синів.
Бракує лиш фотографій
одного польоту.
