у темряві торкаюся стін лабіринту
йду, ступаю обережно — нехай буде тиша
широко розтуляю рот
уявляю свій крик: зростаючий,
відбитий камінням, міцніючий,
гучний, як волання Велетнів перед останньою битвою
уявляю свій крик —
затуляю рота долонею, обвитою ниткою,
втискаю звук назад, углиб себе
нехай спить Мінотавр, нехай не збудить його мій необачний крок — жоден,
ані хрускіт, ані брязкіт випущеного з рук ксифоса
торкаюся стін, несу перед собою скручену в клубок нитку,
безпорадний у темряві лабіринту,
проклинаю Аріадну
безголосо
без кінця
